Виступаю на бізнес-форумі KA Group, розповідаю – вкотре – про національну культуру як фактор безпеки, про те, як ми нині платимо кров’ю за 30-літній постколоніальний іґнор власної культурної політики, і про те, як ганебно, за півтора роки повномасштабного вторгнення, провалив наш Мінкульт свою пряму, в час війни, місію – берегти від ворога культурну спадщину.
Плюс (інформаційна складова) — свідчити про геноцидний характер цієї війни на матеріалі культурної заглади: навіть повного реєстру “нового Розстріляного Відродження” не складено – списку, з якого зразу було б видно, скількох літераторів, акторів, музикантів і т.п. творців сучасної культури Україна від російської аґресії втратила ФІЗИЧНО (Execute Culture, як це сформулювала Вікторія Амеліна, список, яким Президент мав би трясти в вічі світовій спільноті на всіх самітах!)); ба – навіть нормального, не “на відчіпного”, представницького сайту пошкоджених пам’яток (з належним тих пам’яток описом, фотографіями завданих руйнацій і т.д.) не спромігся Мінкульт зробити (а яка це змарнована нагода для “м’якої сили”, аж думати болить!); та що там – навіть розкопками “оголеного” після повені Великого Лугу займаються, о стид і гАньба, “чорні археологи” – тоді як це пряма функція держави, котра мала б одразу вдарити на сполох і ринутись рятувати так несподівано “повернуту” нам тим самим ворогом, що був 70 рр. тому її відняв, культурну спадщину…
Словом, улюблена тема – скільки стає часу, стільки й говорю. А тоді сходжу з подіуму, відкриваю новини, і – овва, очам не вірю! – міністр культури подав у відставку! І, зараз під цією новиною, – купа коментарів у дусі “та це Міністерство взагалі треба закрити”, “яка на фіґ культура, дрони фінансувати треба”, “це Міністерство совковий рудимент!”, “а навіщо воно потрібне?” і т.д. і т.п….
І сиджу я, голову схопивши в руки, і навіть не тішусь уже довгожданій відставці Олександра Ткаченка. Тому що катастрофа насправді не в ньому – а в усіх тих людях, які досі – досі!! – так і не побачили, чому їх прийшли вбивати. Або, як казав герой Кобилянської, “не смерть страшна, а наша темнота” .
Це слова тимчасового розпачу Сізіфа, який вкотре проводжає поглядом свій камінь – як той котиться вниз по схилу. Воно минеться, я обіцяю. Просто дуже вже “в лоб” збіглося нині.
Оксана Забужко
