Ще три дні тому ми говорили з ним по телефону, і він казав слова прощання. Те ж саме прозвучало і в його позавчорашній розмові з В’ячеславом Брюховецьким, якому належить особлива роль у житті й педагогічній кар’єрі Володимира Панченка.
Брюховецький забрав його з Кіровоградського університету на посаду віце-президента Києво-Могилянської академії.
Ми приязнилися понад чотири десятиліття.
Панченко виростав на першорядного критика, літературознавця, есеїста на наших очах. Останні роки у нього були неймовірно продуктивними.
З’явився двома виданнями його «Сонячний годинник», що має таку жанрову дифініцію: «книга пілігрима». Його повість «Про Миколу Зерова» перемогла в кількох рейтингах і засвідчила, що це — одна з найвидатніших літературознавчих праць в Україні.
Я маю відчуття виконаного обов’язку перед другом через те, що ще встиг видати його унікальну книгу «Літературний ландшафт України. ХХ століття (50 «слайдів»)». Це також своєрідна «книга пілігрима».
Невиправний подорожанин, якого манили дороги, Панченко виступає тут мандрівником у світі книг. Це підкреслив епіграфом до своєї книги із Жака Бреннера: «Книга, яку ви тримаєте в руках, — це історія моїх подорожей у світі книг».
Всі його книжки дуже схожі на нього – вони розумні, літературно артистичні і за кожною, як і за ним особисто, вгадується ціла бібліотека, до котрої він тягнувся своїм спраглим і сміливим розумом.
Він мужньо йшов до кінця своїх днів, все знаючи наперед. Тільки кілька разів сумно обмовився про те, що нині вийшов на особливу творчу «форму», і в нього було багато оригінальних задумів…
Прощай, Володимире.
Ти залишаєшся світлою сторінкою в житті тих, хто тебе знав і любив.
Михайло Слабошпицький
