Є книжки, які дочитуєш із полегкістю, наче позбувся тяжкої ноші, а є й такі, коли на остатніх сторінках відчуваєш, як наростає жаль близького розставання – мовби прощаєшся з рідною людиною. Олег Бабишкін залишив нам цю книжку недописаною і від тої наглої обірваності оповіді лише множиться читацька докука. Я, на свій сором, не читав наукових книжок Олега Кіндратовича – ще студентом колись гортав його дослідження про драматургію Лесі Українки, втім то було радше гортання з обов’язку, яке зазвичай осідає хіба що в закамарках підсвідомого.
А пірнувши у ці мемуари, ні-ні та й ловився на думці, що читаю найголовнішу книжку із солідної бібліотеки створеного професором Бабишкіним, ту працю життя, в якій автор неложними устами творить щиру правду. Яко наг перед Усевишнім. І тому такий полиновий присмак від того, що ця сповідь уривається на півслові.
Олег Бабишкін – особистість мнозтва талантів, але цією недописаною книжкою упевнює, що міг би стати непересічним майстром красного письменства. Принаймні на кілька голів вище за свого однокурсника і нашого викладача, посереднього критика (читав його директивний опус «Зброєю слова»), який наважився 
видати на гора нестравний роман про «подвиги Таращанського полку».
Вистраждане Олегом Бабишкіним, його фронтова епопея, його входини в науку і буття в ній, в отому тераріумі санових, смульсонів, пріцкерів, шамот, маланчуків, вповні лягли б сюжетом епічного художнього полотна. І ця “солодка неволя творчості” вабила Бабишкіна, про це він зізнається у мемуарах.
Не наважився, а жаль. Мав феноменальну пам’ять на людей, епізоди і вибухові для художнього письма деталі. Коли читаєш його спогади про фронтові дороги-бездоріжжя, вражаєшся, як мимовільна стріча рубцювалася у пам’яті ще юнака Бабишкіна іменем, прізвищем, точним портретом, реплікою… Якось слабо віриться, що Олег носив тоді захалявного нотатника і старанно уписував туди всіх стрічних-пересічних… Це радше дар Божий, як винагорода непідробрим письменникам.
А які дивовижні живі бабишкінські портретні рисунки Яновського, Стельмаха, Параджанова, Бажана! Від пильного іронічного ока Олега Кіндратовича не сховається жодна деталь, навіть та, яку так силкувалися приховати живі класики. Та й свої «скелети у шафі» Бабишкін не ховає. Його гірка спокута-згадка про статтю, співавтором якої був і яка поклала початок публічному цькуванню Копиленка, – цьому свідчення.
Окрема яскрава грань його натури – дар пілігимства. Він умів читати українські овиди як премудру книжку. Писав: «Ніде людина не почуває себе такою вільною й розкутою, як тоді, коли спозирає верховини й сама стає верховинною». І далі: «Справжнім патріотом можна бути тоді, коли ти знаєш свою країну, навіч відчув її простори й розмаїття, зустрівся з різними людьми і їхніми запитами». Цього професор Бабишкін учив своїх студентів – майбутніх журналістів. І в авдиторії, і на натурі, мандруючи з ними, як нині кажуть, “нонстопом” Україною.
Книжка, яку впорядкували його студенти, – гідна шана пам’яті незабутньому Олегу Бабишкіну. Справді гідні свого професора і свого колеги спогади залишили Лариса і В’ячеслав Брюховецькі, Людмила Лисенко, Віталій Святовець, Василь Яременко. Цікаво читаються й інші згадки про професора. Не обійшлося, втім, і без солощавої пафосності, бо куди ж нам без неї? Хтось навіть у приступі ностальгійного пієтизму пом’янув тих персоналій, які свого часу добряче попсували крові самому Бабишкіну, але у цьому випадку пошлемося на канони християнського всепрощення.
А от що справді засмутило – добра жменя «очепаток», при славних іменах коректорів, позначених у книжці. І тут уже небіжчик точно поворухнувся, бо сам з досадою згадує у мемуарах кожний недогляд у своїх книжках.
Валерій Ясиновський
