Прийшла сумна звістка — загинув Ігор Мисяк, наш захисник, поет, переможець «Хортицьких дзвонів»-2018… Презентуючи переможця, Оргкомітет конкурсу представив тоді його широкому загалу, відчуваючи потужний творчий потенціал… Ось таким він і залишиться в нашій пам’яті…
Родом зі Львівщини. Любов до літератури проявилась у шкільні роки, писав і друкувався в районних газетах. Закінчив Самбірський технікум економіки та інформатики, історичний факультет Дрогобицького педагогічного університету. З дитинства захоплювався футболом.
Був активним учасником Революції Гідності. З осені 2014 до кінця літа 2015 проходив службу в полку Азов, де взяв собі позивний «Поет» — був санітаром на швидкій і бійцем-рятувальником.
Мешкав у Києві. Одружений. Входив до Всеукраїнської творчої спілки «Літературний форум». Друкувався в журналі «Літературний Чернігів».
Марина Брацило,
Людмила Брацило
Ігор Мисяк
У мене є книги, вазони, які поливає дружина,
Декілька цигарок, тату у вигляді хреста,
Якщо запитати, то в кожного є причина,
Щоб там, де порожньо, завжди була простота.
Є сухий спирт, його не п’ють, не їдять, –
Ним розводять багаття
Є сотні знайомих, давно лиш ніхто не дзвонив,
Там, де в мене прощення, в інших одні прокляття,
Там, де все розбивали, я щось своє ліпив.
Є вірші, надзвичайно рідні, що інколи навіть чужі,
І вони бігають по стелі, лізуть до голови,
Сонце у мене є, правда, воно в іржі,
Я його відшліфую і покочу… лови!
Не люблю окулярів, а в мене поганий зір
Коли виступаю, мені б ті два скельця.
Там де у всіх калюжі, в мене мільйони зір,
Все, що не бачу, щиро читаю серцем.
Колись стану визнаним на зло усім чортам,
Знайдуть лицем вниз на дерев’яній підлозі,
Та головне тоді не довіряти сльозам
І бажано не фальшивити в некролозі…
***
Осінь сортує сувої: тут шовкові, а там – оксамити
На її телефоні сотні чужих дзвінків,
Вона слізно просила: «Будь ласка, навчи мене жити!»
Я б навчив, якщо б сам жити вмів…
Головне – не боятись, не втрачати віру,
Віру в себе, в живих, віру в неживих
Пам’ятай, що навіть посланці миру
Також вбивають своїх…
Як не можеш тримати, обов’язково не відпусти,
І ніщо не напів вона або повна, або пуста
Головне – слухай, коли кажуть палити мости…
Я раз не дослухав і побіг палити міста…
Не переймайся нічим, розстеляй шовкові сувої,
Листям падай до ніг на пожовклу шовкову траву,
Я б навчив тебе жити, доки нас тільки двоє,
Сам не вміючи, якось на світі живу…
Головне – ти зумій у собі зберегти
Все те, що ночами так солодко сниться,
Не жалій ніколи для спраглих води,
Бо тоді пересохне криниця…
І не рви сторінки, якщо книжка проста,
Може там між рядків себе можна знайти,
Щоб не була як я – біг палити міста,
А нам тільки казали палити мости…
***
Щасти тобі, подорожній, коли ти йтимеш назад,
Коли пісок під ногами змінить холодна крига,
Ти несеш на спині ядра старих гармат
і для тебе вони як крила.
Як ти вперше пішов – тебе проводжали ченці,
Тобі кидали під ноги троянди і пелюстки лілій,
Усім так легко чекати, коли хтось йде по землі,
Усім так щемко кохатися в твоїй силі.
Та як закінчиться день, усі розійдуться спати,
Затихнуть люди, замовкнуть всі мінарети,
Якщо залишаться на варті солдати,
То їм байдуже, хто має померти.
Лови пітьму за рукав і годуй її хлібом,
Вона єдиний твій друг на крайній із барикад,
Я бачив, як ти пішов, котився по світу горіхом,
Нехай щастить тобі, коли ти ітимеш назад…
