Є люди, які ніколи не будуть українцями, скільки б вони не жили в Україні, не заробляли в Україні і які б високі посади тут не займали. Вони вміють закутатись у вишиванку з ніг до голови, коли того вимагає вигода, але черевики ніколи не шнурують, бо так легше перевзуватися. Їх – меншість. Але як не прикро це визнавати – Україна належить їм. Поки.
Є люди, які завжди були і будуть українцями жертовними – в робах, будівельних касках, лікарських халатах, у викладацьких піджаках і військових одностроях. Ті – що кожного дня, ті – що тихою сапою, ті – що не пальцем, а собою, навіть якщо це вихідці з Британії, Америки чи Канади. Їх – більшість. І завдяки їм – є ми. Є країна.
Від походження тут нічого не залежить, тільки – від ставлення до свого, до світлого, до кровного, до вищого. Питання принципів і пріоритетів.
Є люди, які все одно не будуть виконувати поставлену на них роботу, скільки б їм не заплатили. А є люди, які будуть її робити навіть без грошей. І це не про гроші, а про ставлення до праці. Завжди можна вигадати привід, аби нічого не робити.
Є люди, які все життя брешуть, брешуть – аби здаватися тими, ким не є. Брешуть – аби мати те, чого не варті – владу. Вони живуть гниючи, навіть якщо у них є все, що треба, аби робити те, що треба.
А є люди, які завжди живуть добре, навіть тоді, коли в них нічого немає – бо кажуть правду, живуть у правді і носять країну в собі. І це – не про те, щоб щось мати чи щось одягати. Це – про те, щоб щось могти і щось віддавати. Вони не змінюються під смаки оточуючих. Ось це і є справжні українці. Бо всі співають: «душу й тіло»… Але «так» чи «ні» – ми мовимо самі!
Насамкінець: іноді у мене буває поганий настрій. В ці моменти я згадую, що я українець, і у мене знову гарний настрій.
Олег Филик, доктор філософії
