Дивовижно, скільки всього придумало людство за останні десять тисяч років — від кам’яної сокири до пересадки серця. Але як убезпечитись від воєн так і не придумало. Навпаки, дуже вдосконалило цю форму деструкції, понавигадували безліч видів зброї, страшних і руйнівних. Ціла військова наука вчить як вести наступальні бойові дії, військо специфікувалось на десятки родів — від саперів до підводників.
Єдине, що навчилось людство у випадку коли йдуть когось убивати — убивати у відповідь. Насилля залишається непереможним, воно як шматок пінопласту на поверхні басейну. Скільки б ти не налив у басейн цивілізованості, освіченості, правової системи, міжнародного права та решти — пінопласт насилля завжди на поверхні і піднімається разом із тим всім.
Мегаскладні політичні системи, організації держав із їх правами людини та соціальним забезпеченням, економічні, політичні та військові блоки абсолютно нічого не можуть зробити аби стримати когось від війни. Особливо когось могутнього.
Якщо у 21-му сторіччі людина та її життя визнані найвищою цінністю серед людства, то на біса тратити безліч ресурсів і зусиль на вторинні речі, роблячи вигляд, що небезпеки нема. Наша цивілізація страшенно недосконала. Іноді замість «рускій корабль іді нах*й» хочеться витатуювати «Господи, пали. Тут вже нічого не виправити».
У досконалій цивілізації, хочеться вірити, придумають запобіжник не тільки для війни, а навіть для натяку на неї. На саму погрозу. Щоб сам намір напасти на когось чи погрожувати зброєю був криміналізований, і потенційний агресор автоматично ізолювався від соціуму. Але наразі ми просто слухаємо заяви Лаврова про вчасність чи невчасність ядерного удару на цьому проміжку війни. Всерйоз слухаємо. Весь світ. І всі роблять вигляд, що це норма. Хоча може це вона і є?
Недавно я думав над тим тримісячним немовлям з Одеси — як це воно, народитись, пожити пару десятків днів, не відчути абсолютно нічого, жодної свідомої думки чи сформованої емоції і померти. Хіба йому було діло до тих всіх теорій, Чорнобаївок, Байденів, Пєскових, крадених унітазів. Причиною його життя була лише його мама, котра виносила його і народила. А причиною смерті — ціла складна історія, в якій замішана нафта і газ, КГБ, Німеччина, Бурятія, Скабєєва, підводні човни і крилаті ракети, цілий військово-промисловий комплекс величезної країни.
Проти цивільних — танки, міни, гранати і ракети. За них — йод, бинти, антибіотики і скальпелі. Сили, курва, дуже нерівні. Мене завжди дивувала тема насилля, точніше способи його ліквідації у творах Станіслава Лема. Цілком серйозний і вдумливий фантаст, у свої розлогі і складні сюжети він від книжки до книжки вплітав різні ідеї, як уникнути війни, насилля та агресії. То перенести все озброєння на місяць і коли якась країна хоче оголосити іншій війну — їй доведеться потратити час, аби спустити все озброєння і та матиме час підготуватись теж. «Мир на Землі». То вакцинувати всіх спеціальною вакциною (бетризація) у «Поверненні з зірок». То розробити спеціальні наночастинки «шустри», які були би частиною всього матеріального і одягу теж, і коли б у когось в голові виникала думка вдарити — то «шустри» миттєво зчитували думку і бетонували його одяг, щоб він не міг поворухнутись. «Огляд на місці».
А все тому, що Лем пережив другу світову у Львові і, вочевидь, надивився і пережив таке, що потім решту життя окрім власне життя і письменництва потратив на боротьбу з тією травмою. Травмою спостерігання непереможного насилля. Цинічного і безглуздого. І просто пішов у внутрішню еміграцію, був досить закритим дідом-інтровертом із сумними очима і песимістичними інтерв’ю. Не зважаючи на світову славу і, мабуть, мільйонні наклади своїх книжок по всьому світу.
Кожен із нас вже травмований насиллям, байдуже від споглядання його чи участі в ньому. Зараз ми цього не дуже ще відчуваємо, бо шок та адреналін нас наразі береже. Цей звір добрався і до нас. Когось зжер, когось покалічив, багатьох просто нажахав до смерті. Але ми вже з ним знайомі. І навряд чи зможемо колись забути назавжди.
Володимир Гевко
