Смак дитинства, спомини, які описав у творах, які для мене вікопомні: чи є десь на землі такий чарівний край, де тихі весняні ночі пливуть на крилах солов’їних пісень, де вранці на замріяній річці джерельною водою Карабанового, Пампухівського, чи й Заводського ставків умивається біле латаття, де навесні і влітку під шатами крислатих дерев у Маньківському чи Солов’їному гаях яскравіє килим різнотрав’я і квітів?
Є, це мій рідний край! Моя ностальгія – де побачив світ, село — тихе, патріархальне. Мала батьківщина — то родинне вогнище кожної особистості, її велике «Я», з якого починається людина, родина і вся наша велична й неповторна у світі Україна. Ці почуття, які переповнювали серце при слові «моє село» — дихаєш не повітрям, а, здається, разом із всією природою. Тут – початки, тут сила моїх творчих крил, що здіймають у повітря, у божественну височінь.
Боже, стільки разів сюди повертався: навідати батьків, копати картоплю, спілкуватися з добрими односельцями та однокласниками, запам’ятати їхні обличчя, поховати батьків і брата, тепер – ось, навідуюся раз на рік лише на гробки…
Як приїду й стану біля своєї хати, де народився – і божеволію від краси. Природа — аж до Одаї, Танкового — буяє зеленню, шелестить береза над криницею, цвітуть яблуні та вишні, яких у маминому садку залишилося обмаль, всихають від суму за нами, а ті господарі, що купили – занехаяли подвір’я і город, запустили, бо самі, певно, такі – не роботящі та байдужі, а мені болить навіть дивитися, як руйнується хата, присіла криниця і затоптаний спориш.
Тут, у цій хатині, критій шифером, і біля якої ще й нині росте бузок і пахне до запаморочення, — спомини іще з лежанки, мамина здоба, приготовлена в печі — різні смакоти, печена гуска, борщ, каша з пшоном, каша з гарбуза. А пампушки з часником і сметаною! — тільки вона вміла так робити: потім поставить макітру на стіл — їж, синуля. Я ж лежу на печі і дивлюся у вікно, в якому відображався вогонь із печі, бо від того запаху страв не можна встати.
Все ж кортить до столу, несила втриматися від бажання скуштувати все і чекаю мамине «Синуля, ану досить відлежувати боки, помий руки і всідайся». Запах борщу і картопельки тушеної з м’ясом молодого півника — хіба можна забути навіть у розкішній столиці, а ще не забуваються добрі, лагідні очі неньки. Іще згадую мамині пиріжки на дубовому листі, і картопля-пюре з корочкою, а млинці на ледь змащеній салом сковорідці — Боже, яке ж все було смачне і тепер незабутнє!
Не забуваю й смак хліба печеного на черені, борщ у казані і молоко кип’ячене із коричневою скоринкою зверху на горняті — коли нахлине цей щемний спомин минулого, захочеться до болю в серці знову туди, в дитинство, але, на жаль, більш такого не буде.
А хіба забудеться, коли після танців улазиш під ранок через вікно, заранє не закрите, у спальню, і тільки зняв тапця, а тут батько: «Віта, пора, сину, вставати, треба кролям травички нарвати біля жомової, а потім корову в череду гнати», а ти, вдаючи сонним, бо ж очі насправді злипаються – так хочеться кимарнути хоч хвилину, аж наче бадьоро, відповідаєш: «Та вже осьо почав одягаюся, вже й носок на нозі».
… Ні за чим не жалкую. Крім дитинства. До сліз…
Віктор Жадько