Роман Цимбалюк назвав Путіна кривавим кльовном… І я раптом зрозумів, чому Стивен Кінґ бере наш біль так близько до серця. Він знає цю істоту як мало хто — майже на дотик… Одного вечора ще в СРСР, маючи вже, слава Богу, 30 років, я заночував у новій квартирі за картонними вхідними дверима з жеківським замком за три рублі, в якій не було нічого, крім матраца і подушки з ковдрою.
Була ще настільна лямпа. Стоячи на лінолеумній підлозі, вона освітлювала лише мій кут крихітної, за 
нинішніми мірками, «зали». І треба ж було взяти з собою «почитати на ніч» не щось, а Кінґове It («Воно»)!
Десь на 20-й сторінці мені стало так моторошно, що я підвівся, з огидними дрижаками в ногах і всьому тілі повмикав усюди світло, перевірив кожний закапелок і ще довго не міг заспокоїтися. Книжку я вже не розгортав, так і не прочитав її, і таким чином не маю у своєму читацькому багажі нічого Кінґового, крім ще раніше прочитаного «Сяйва».
Я взагалі не любитель цього жанру, банально вважаючи, що жахів достатньо в житті, але того вечора на власній шкурі переконався в силі таланту письменника, чия творчість, гадаю, виходить далеко за межі «горору».
Думаю, він не раз зустрічав його в житті — Кривавого Кльовна, абсолютне зло.
Сергій Сингаївський
