Якось недавно, коли робив форми тайцзі у себе в парку, підійшов до мене чоловік — обличчям чисто індус! — і ввічливо завів розмову. Поцікавився, чим я займаюся? Ушу, кажу, займаюся, здебільш для здоров’я. Що людина я вже досить літня, моя старша онука вже шістнадцять рочків має…
А він каже, що в нього теж є онука. І раптом осікся та промовив сумно: «Була!» І розповів історію свого життя. Сам він з Маріуполя. Немовлям його викинули на смітник, де його знайшли та віддали у дитячий будинок, де він і виріс. Там же дали йому ім’я — Іван Коваленко. Працював на «Азовсталі» сталеваром у доменних та мартенівських цехах. Через шкідливе виробництво щорічно його посилали, за рахунок підприємства, у тримісячну відпустку на оздоровлення — по всьому світу. Навіть в Австралії побував!
Жив у Маріуполі, в хрущовці, на п’ятому поверсі, з сім’єю — дружина та донька з онукою… На початку повномасштабної війни в їх будинок вдарила вража ракета та зруйнувала помешкання . Вся його сім’я загинула. А він чудом лишився живий. Його винесло вибуховою хвилею у вікно.
Страшенно потрощило — поламало ноги, тяжко травмувало голову, звернуло набік ніс. Отямився він тільки через два місяці — у лікарні. Весь цей час перебував у комі. Каже, що бачив осяйний коридор та сяючу постать Христа…
Ні, грошей він в мене не просив. І взагалі випромінював приязнь, поблажливість та доброту. Але ж клята ця війна!
Варел Лозовий
