Уже й не пригадаю скільки літ тому, завітав я на київський «Медвин», так називався колись сезонний книжковий ярмарок у столиці. Із величезним задоволенням оглядав виставлену на показ та продажу літературну продукцію різними видавництвами і друкарнями.
В одному місці мою увагу привернула невеличка книжечка, озаглавлена вельми нешаблонно — «Записки сільського єврея».
Як таке видання, скажіть, поминути, не взяти до рук?! Тим паче, що в моєму рідному селі, і в райцентрі Шаргороді, де згодом починав газетярську роботу, були містечкові поселення іудеїв. Серед них мав чимало знайомих та друзів. Добре знаю і шаную цих вельми примітних, добродушних, щирих людей. А їхньої літератури в Україні фактично не існує… А це, либонь, з’явилося, нібито, перше ластів’я з цього унікального розряду, ось і прикипів я до видання на книжковій розкладці.
Став гортати, зачитуючись окремими абзацами, ту новинку, коли збоку чую приємний голос.
— Вам сподобалась моя книжка? Ви хочете її придбати?
Переді мною стояв чоловік літ п’ятдесяти з гаком. З милим добродушним обличчям. Уважним поглядом спокійних, розумних очей. Привіталися. Він назвав себе: В’ячеслав Шнайдер. Представився і я. І тут мій новий знайомий широко заусміхався:
— А я вас дуже добре знаю за численними публікаціями у пресі. І як колишнього головного редактора… Але головне не це… Ви, мабуть, цього і не знаєте, про що я зараз вам повідомлю. Ми з вами, щоб ви знали — односельчани… Сказати б, вихідці з одного людського роя…
— Та ви що? — знітився я. — Чому ж тоді я вас не знаю і вперше, здається, бачу?
— Дивіться, — потягнувся до внутрішньої кишені піджака чоловік на прізвище Шнайдер, витягнув свій паспорт і за хвильку мені показав напис на головній сторінці документа. Там і справді було зазначено, що Шнайдер В’ячеслав Ізяславович народився 1956 року в селі Джурин Шаргородського району Вінницької області. Себто, в моєму рідному населеному пункті. Відтак, він справді мій односельчанин.
Смішно, але факт. Бо й у школі такого хлопчака теж не пригадую…
Розгадка цього ребуса крилася ось де. Батько пана В’ячеслава, коли ще мій рідний Джурин був районним центром, трудився у тамтешній районній газеті. Якраз саме там у нього, на Поділлі й народився син. І мешкала сім’я Шнайдерів на Вінниччині до 1959 року, поки село залишалося райцентром, поки там видавалася газета. А після того вся сім’я Шнайдерів переїхала до Володар-Волинського (тепер це місто Хорошів) — райцентру Житомирської області.
Батько В’ячеслава уже в іншому краї ревно і далі служив газетній справі, до останніх своїх днів. А ось його син, уже на Поліссі, пішов у школу, ріс-підростав, набирався життєвого досвіду, хисту спостережливості, майстерності збору фактажу для майбутніх оповідей. Навчався літературному мистецтву у Житомирському державному педінституті, писав оповідки, новели з життя, есеї. Це згодом і стало основою книжки «Записки сільського єврея».
Під час тієї короткої нашої зустрічі на книжковій толоці, пан В’ячеслав Шнайдер підписав і подарував мені, як односельцю, свою першу книжку, яка щойно тоді вийшла друком. Я у відповідь вручив йому свій твір, виданий дещо раніше, 2003 року, — це були записки і роздуми головного редактора газети «Правда України», озаглавлені «Босоніж по битому шклу», а також і бурлескну книгу про кохання «Заручник спокуси, або записки гламурного коханця».
Пам’ятаю, що я дуже швидко прочитав книгу пана Шнайдера. Вона була зроблена цікаво, навіть подекуди неординарно. Мовою з оригінальними, казати б, єврейськими акцентами і приколами. Таке не могло не подобатись українському читачеві, і мені, звісно ж, у тому числі. Відтак, про це написав і я та видрукував ряд рецензій у своїх блогах, на сторінках столичних інтернет видань. Мені було вельми приємно писати про те, що мав ось такого славного односельчанина.
Можливо, мене стимулювало до активної роботи з популяризації твору й те, що як мені під час зустрічі розповів сам автор, його твір зітканий з розповідей про життя сільських єврейський общин, у тому числі й мого рідного Джурина. Бо опиралися вони й на розповідях рідних та близьких літератора.
Уже із Житомира обізвався і Вячеслав Ізяславович. Він не скривав, що йому дуже сподобалася мої книжка і він одразу заявив: в Житомирському обласному музеї маємо провести читацьку конференцію за моїми книгами. Там, з керівництвом уже все вирішено. Приміщення надають. Прислав навіть список людей, які будуть запрошені. Я в свою чергу передав до Житомира примірників із двадцять своїх різних книг. Аби люди могли прочитати, ознайомитись із творчістю автора. Щоб розмова за круглим чи яким там іншим столом була предметною.
Двічі, на жаль, відкладався цей захід. І винен у цьому був лише я, зі своєю вічною неорганізованістю, плануваннями по кілька заходів на один і той же час та день. Потім на передній план вийшли якісь нові проблеми — і у мене, і у нього. Зустріч усе відкладалася…
Ще колись чув, що В’ячеслав Шнайдер, як літератор, окрім добре відомих авторів — Валерія Шевчука, Володимира Даниленка входив до так званої житомирської школи краснописьменства.
Окрім прози писав В’ячеслав гостру сатиричну поезію. У нього вийшла друком збірка в’їдливої і скандальної сатири, озаглавлена «Тен-клуб: Житомирська поетична тусовка». Нічого конкретного з приводу цього твору сказати не можу, не читав. Одначе, зізнаюся, мене просто приголомшила звістка про те, що 30 травня ц.р. В’ячеслава Шнайдера не стало. У 63-и роки.
Несправедливо це якось, але й пред’явити претензії немає кому. Шкода, що так усе закінчилося. Пробач, добрий мій односельцю. Земля тобі пухом…
Олександр Горобець
