Помер Вячеслав Шнайдер.
Наше життя складається наче мозаїка із чужих життів. У своєму житті ми щоденно контактуємо з іншими людьми. Ці епізоди спілкування складають і наше життя. Про його скороминучість згадуємо, коли когось втрачаємо.
Раптово, несподівано, від серцевого нападу помер Славік Шнайдер.
А з ним відійшла і частинка мого життя. Тепер і мене стало менше.
Помічати, що відходять ті, хто оточує нас, почав ще в інститутські роки. Але тоді їх місце займали інші. Після сорока вже став помічати порожнечу навколо себе, деякі відходять, а місце лишається порожнім.
От і Славік із таких.
Сусід, на три роки молодший, і на два — старший мого брата. Я заступився за брата… так і познайомилися.
З того часу вже понад півстоліття йшли по життю паралельно, підтримуючи контакт, листуючись, телефонуючи одне одному, обговорюючи і дискутуючи.
Він познайомив мене з поезією Сельвінського, подарувавши колись перший том його зібрання. Потім, у пізні радянські часи, ділився зі мною документами дисидентів.
Від нього лишилася у мене книжка «Записки сільського єврея» з його автографом. Таких «записок» у нього могло б бути більше. І я радив писати ще. Але він все більше тяжів до філософії.
Славіка не стало.
У моєму житті появилася ще одна прогалина. Тепер ці прогалини вже не заповнюються. Місце тих, хто відійшов, ніхто не займає.
Планували якось вибратися і з’їздити разом у рідний нам Володарськ. Уже — все. Не з’їздимо.
Уже стільки різних не, не, не… Усе більше в минулому. І все менше попереду.
Прощавай, «сільський єврею»! Тут ми з тобою не ділилися за національністю. А як буде там, куди ти вже пішов? Чи зустрінемось там?
Сергій Каленюк
