Я сидів на лавочці у скверику на Соборній площі і узгоджував з дружиною по телефону свої подальші дії. Вона попросила мене нагострити ножі до м’ясорубки, і я розпитував: як мені дістатись до майстерні. З’ясувавши, ми ще кілька хвилин поговорили про все, про що не встигли вдома. Під час нашої бесіди мою увагу привернула одна обставина: кілька людей різного віку та статі, які пройшли повз, пильно поглянули у мій бік. І я усвідомив, що таке слава.
Напередодні газета «Молодий Буковинець» надрукувала розлоге інтерв’ю зі мною. От я і пожинав плоди своєї публічності. Моя думка стрімко поринула в аналіз: публікація у газеті чи те саме інтерв’ю на сайті стало вирішальним у моїй популярності?
Настрій мій зробився святковим! Дорога до майстерні вже не видавалась спекотною та нудною. На крилах натхнення я схопився з лавочки, але те, що помітив краєчком ока, раптом зірвало мене з вершини слави і опустило на грішну землю.
Поруч біля лавочки стояла порожня пляшка від вина. Я зрозумів усе в одну мить. Люди, що проходили повз, дивилися не на мене, а на ту порожню пляшку. І асоціювали мене з нею, а не «Молодим Буковинцем» (звідти і дивні погляди, які я витлумачив, як визнання).
Коли я почав уявляти собі, що вони могли про мене подумати цієї ранкової пори, то мимоволі почав шукати їх очима, щоби наздогнати і все пояснити. Але нікого не було.
В майстерню я не пішов, бо стало знову спекотно та нудно. На роботі цілий день нервував і мало не пересварився з колегами через щось пусте. І лише ввечері вдома знайшов собі розраду.
Коли під ножем у мене луснув стиглий кавун, то я несподівано подумав: «Як добре, що хоч пляшка була з-під дорогого болгарського вина, а не якогось дешевого шмурдяку». Отже я не дуже зганьбився. Мабуть, там у скверику, хтось до мене святкував вступ до музучилища.
Все ж, яке непевне наше життя: щойно ти знаменитий, аж ось – об тебе витирають мешти. Який «облом»!
Проте… Зараз, коли я м’ясорубкою перекручую м’ясо – ножі я все-таки нагострив, – то неодмінно згадую ті 5 хвилин слави. І фарш, який у мене виходить завжди якийсь особливий, він – знаменитий. Отже, історія має своє продовження. От тільки дружина про це не знає. Іноді вона каже, що цього разу котлети їй вдалися кращими. Я лише посміхаюсь: просто цього разу я довше, ніж зазвичай, згадував ті 5 хвилин слави, а тому фарш у мене вийшов натхненним!
Валентин Ткач
