… Чому сучасні діти плачуть, потрапивши в перукарню? Бо в них живе генетична пам’ять про оте знаряддя тортур, що вгорі, на світлині. Хто з цим страховиттям у своєму житті не стикався, поясню: це механічна машинка для стрижки. Ні, не овець, не баранів, а людей. Винайшли її ще в кінці ХІХ століття: чи то американець Ліленд, чи італійський перукар Альберто Гомес, котрому, бачите, ліньки було працювати ножицями.
Дурень, звісно. Бо від тієї механіки перукарі під кінець зміни й правиці своєї не відчували (або лівиці, що вшистко єдно), а в багатьох із них через це під старість розвивався артроз суглобів.
Зате цей, трясця його матері, винахід призвів до появи сучасних зачісок: під нуль, під бобик, бокс, напівбокс, канадка і ще якісь, що забулися з плином часу. Не знаю, як там було з італійськими чи американськими машинками, а радянські викликали у хлопчиків жах і сльози, варто тільки було побачити оте блискуче знаряддя в руках перукаря-мучителя.
Чому мучителя? Бо машинка час від часу немилосердно скубла, вириваючи з голови певні, рандомно нею обрані волосини по одній. Особливо боляче було на скронях – сльози мимохіть виступали навіть у дорослих, 
що вже там про дітей казати? Дорослі терпіли мовчки, хіба що кривилися зі словами: «Скубе, клята!», а діти ревом ревіли.
Суворий перукар на те ніяк не реагував, ліва рука його, впершись п’ятьма пучками твердих, мов дерево, розчепірених пальців у хлоп’ячу голівку, тримала їх у необхідному для стрижки положенні професійно впевнено, а хтось із батьків, стоячи поряд, стримано, бо на людях же, заспокоював нащадка: «Потерпи, вже скоро».
Тож постригтися щонайменше десять разів на рік, починаючи з дво- чи трирічного віку це неабияке випробування – ще не забулися муки попередньої процедури, як уже на нову ведуть: «А підстрижіть нам оцього красивого хлопчика – він плакать не буде, великий уже. Ти ж не плакатимеш?». А в нього вже сльози на очах. «Привчайся, – казав батько малому синові, – тобі ще весь вік голитися». Це він на радянські безпечні бритви натякав із лезами «Нева», якими дуже зручно було підструговувати олівці, а щоденно голитися – так само стражденно, як і стригтися отією машинкою.
Одним словом, вигляд у мене на світлині такий суворий тому, що пам’ять про похід до перукарні ще свіжа. Це тепер усі навчилися в американців зуби шкірити, коли тебе фотографують, а в часи мого школярства, та й по тому ще років зо п’ять я скрізь дивлюся в об’єктив наче той давньоримський стоїк – суворо і замислено, ніби кажу: «Я щойно з перукарні…»
Володимир Ворона
