«В літературу входить багато, та залишається мало» (Юрій Мушкетик). Як на мене, талант письменника складається не лише з того, чим обдарував Всевишній, а й і з глибин пізнання світу самим письменником, особливо такої важливої категорії як духовне світло. Буває, спостерігаєш за початківцем – ніби талант є. Але одна-дві книги й розумієш, що життєвого досвіду мало, знання куценькі, а от амбіції…
Вони перевершують талант у багато разів і цим руйнують первинне обдарування людини. Кожна наступна книга – слабша попередньої. Але за бажанням швидко «розкрутитися», вдертися на олімп слави, такий, як правило, посередній, якщо не гірше, письменник замість пізнавати, вчитися, набувати досвіду стає в позу не 
визнаного молодого генія, звинувачуючи в усіх гріхах старше «совкове» письменницьке покоління.
Хіба ж хто проти: пишіть краще, ідіть далі, поповнюйте духовну скарбницю нашого народу. Аби ж лише було чим. Інакше – як? Ланцюжок наступності не має перериватися. Особливо «во врем’є люте», коли совісне слово письменника має звучати, як набат Михайлівського Золотоверховго собору 11 грудня 2013 року.
Під літературним сонцем не буває тісно. Проте, буває незатишно, холодно, боляче, особливо, коли тебе під дих б’ють ліктем, ті, що продираються на вершину. На будь-яку вершину здертися не так уже й важко, коли йти по головах. Тільки втриматися непросто. А можливо, доведеться і падати, і розчаровуватися гірко. До повного забуття і творчої імпотенції.
Валентина Мастєрова
