Культура Суспільство

Під стріхою

Досі існує багацько перевірених і безпечних схованок під час повітряних тривог. Це спеціально обладнані підземні сховища. Чи станції метро. Чи тісні коридори у квартирі. Чи не порожня чарка. Чи… Коротше, мені особисто у цей час дуже затишно і відносно безпечно під солом’яною чи очеретяною стріхою. Точніше, у спогадах про пережите під нею чи на ній. Ні, народився вже у хаті, критій жовтогарячою черепицею, яка потім поступилася шиферу. Проте до стареньких сільських хат під потемнілою від часу соломою у нас, хлопчаків, був підвищений інтерес. Цікаво, що такі хати тоді здебільшого звали «як у Шевченка». Мабуть, пам’ятаючи ілюстрації із шкільних підручників.

А ось нашу велику і високу клуню у дворі звали інакше. Бо це були і наш «штаб» і одне з улюблених місць для різних ігор. Були… Бо одного разу ми натрапили там у темному закутку на справжню пожежну каску. А поряд ще й мундир вогнеборця.

Так, стоп! Ми тут до чого? Це ж наш дід Іван колись і навіщось виміняв цю звабливу амуніцію у підпилого пожежника. А далі замість того, щоб сховати її від нас подалі, залишив на відстані наших рук, які нерідко тягнулися до шкоди.

А ви б у тій ситуації відмовилися погратися в пожежників? І як, по вашому, у справжніх сталевій касці і брезентових штанях обійтися без спражнього вогню?.. Та ніяк! Отож невдовзі примчали вже справжні пожежники і, спасибі їм, врятували нашу хату. І ми з братом таки ночували у ній, а не в «собашнику» чи у «свининці», як казала на ці невибагливі споруди прабабуся Варвара.

Ще одна здоровецька клуня, майже копія отієї згорілої, стовбичила неподалік у колгоспному саду. Ми її звали просто курінь. А для дорослих це був склад ядохімікатів, якими знищували садових шкідників. На дверях висіли важкі замки, а тому з цієї поважної причини ми кублилися тільки на темному солом’яному даху.

Це була ще та розвага! Один гурт хлопців мужньо тримав оборону на самій верхівці, а інший намагався хоробро їх звідти витурити. Тобто скинути на землю. Разом із старою соломою, за яку вони намагалися триматися руками й ногами.

Потім ми мінялися місцями. А ось здійнята нами зібрана тут за багато років пилюка стояла густою стіною і залишалася на місці. Ні, брешу. Коли сюди прибігав із ломацюгою хтось із дорослих, то ми, втікаючи, тягли за собою слідом ще й стовпи пилу, які назбиралися у нашому потерпілому одязі. А вже руки чи обличчя, на яких тільки очі та зуби біліли, мили у річці. Бо додому б нас не пустили. Не впізнали б.

Досі пам’ятаю всі темні горища хат під соломою, що здебільшого вже тоді стояли пустками. Там була якась унікальна аура, що дозволяла заглянути у минуле нашої вулиці чи всього селища і побувати там не тільки подумки. Ми проводили «археологічні» розкопки і дуже тішилися відшуканими там старими речами побуту, книжками, газетами тощо.

Якось вже у середньому шкільному віці вирішив для втіхи модернізувати на старий лад дерев’яну буду нашого пса Мухтара. Як? На дах його «хати» приладнав ще й свіжої ячменної соломи із нашого городу. Цій новації зраділи тільки горобці, які почали там моститися. Та ще став облизуватися сірий кіт Руслан, який збагнув: йому тепер до горобців не треба дертися аж на високий дах хати. Нє, ну ще й хлопці наші реготали, побачивши цю імітацію старовини.

А ось Мухтар незадоволено гарчав на горобців, на кота, на веселих хлопців-глядачів і чогось навіть на мене. Пес знову радо замахав хвостом тільки аж тоді, коли на галас нагодилася наша прабаба, зітхаючи, зняла оту солому із «собашника» і використала її вже, як простирадло, подушку та ковдру для підсвинка у сарайчику. І мене назвала десь приблизно так само.

Та ми з хлопцями не дуже й журилися. Побігли на низ до річки, де хутко зробили собі затишний курінь. Зрозуміло, що вкрили його свіжою травою. А далі стали чекати, поки цей дах під південним сонцем висохне і перетвориться на солом’яний. Точніше, майже на солом’яний.

Павло Кущ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.