Важко уявити Націю без свого Поета, який став частиною її ідентичності. Наш Тарас Шевченко найяскравіше це потверджує. Бо для українців він більше ніж поет. Навіть той, хто не пригадає жодного його рядка (хоча в це важко повірити), охарактеризує Шевченка, як поета народного. Колись навіть неписьменні признавали Тараса за СВОГО, власноруч вишивали, малювали, різьбили його портрети.
Згадаймо перших-ліпших знакових для своїх народів поетів, і навряд чи за НАРОДНІСТЮ зможемо поставити когось поруч із Тарасом. Гете, Міцкевич, Пушкін, Байрон… Першокласного ряду, світового рівня поети, але все одно цією високою міркою не дорівнятися їм до нашого Тараса. Феноменально: пам’ятники Шевченкові споруджено майже в 50-ти країнах світу. В Україні і на планеті загалом понад 1100 його пам’ятників! Жоден поет не удостоївся такого визнання!
Згадували й монументально вшановували нашого Тараса в залежності від непростих історичних періодів, які переживала його рідна Україна, бо Шевченко й Україна для всього світу – тотожні поняття. Він представляє Націю, яка століттями «утверждається», бореться за право БУТИ! Тому для всіх наш поет є уособленням української свободи.
Був час, коли більшовики-комуністи спробували «причесати» Тараса Шевченка на свій копил, робили з нього «революціонера-демократа», звузивши бунтарський чин до боротьби з багатіями, які в тій, совєцькій ідеології, уособлювали західний світ. Пропаганда робила акцент на вирваній з контексту фразі про «… сім’ю, вольну й нову», недвозначно натякаючи на союз радянських республік, де Україна була однією із п’ятнадцяти «сестер». Насправді ж Тарас прагнув ладу, свободи та єдності передовсім поміж самими українцями. Для цієї «сем’ї» він писав, для неї жив, за неї і нею страждав.
На відміну від багатьох своїх сучасників, він уникав слова «Малоросія» «малорос». Хіба що з великого душевного пеку міг написати в листі: «… а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там окрім плачу нічого не почую». Натомість гордо слугувася словом «українець»! Проживаючи частину активно-свідомих років у Санкт-Петербурзі, українською впертістю й талантом він заохочував земляків навертатися до свого. Саме тоді в центрі Російської імперії поширилася мода на все українське – від страв, одягу до мови. Стало неймовірно престижним знаходити в собі українське коріння. Тарас Шевченко, сучасною мовою кажучи, здійснив ребрендинг України, надавши їй гордого звучання.
Єдині, хто в усі роки й віки боялися Тараса Шевченка (живого й мертвого), – власть імущі. Це ж вони кастрували його збірки, переінакшували значення образів (чого варте слово «москаль», часто вживане Тарасом в значенні всіх росіян, яке офіційними церберами від літературознавства звузилося до «солдата російської армії»).
Боялися й досі з підозрілістю ставляться до поезій Тараса Шевченка сусіди України та шинкарі, які за різних часів приносили лихо на українські землі. Бояться його й доморощені можновладці, бо він (якось так виходить) ніколи не є на їхньому боці. Тому вшанування на державному рівні нашого Поета значно поступаєтьсяє народному пошанівку.
* * *
… На початку 2000-х відвідав у середмісті Вашингтона меморіал Тарасові Шевченку, встановлений українською діаспорою. Мав тоді час обмежений запланованими зустрічами, тому вирушив до Тараса вдосвіта, коли ще й транспорт не рухався – пішки, слугуючись картою. Коли зайшов у сквер, над яким височів на весь зріст молодий Шевченко, уздрів дивну картину: довкруж постаменту на картонних настилах мирно спало з десяток чорношкірих безхатьків. Не впевнений, що вони читали Шевченка. Але, схоже, на якомусь космічному рівні, відчули захист саме в цьому місці.
Микола Гриценко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
