… Ти як дитина. Образилася, що не привітала тебе з Днем письменника. Прекрасно знаєш, що то — продовження нашої розмови про твій роман. Документальний. Насправді – з кучерявими домислами. Які можна було б назвати художніми, якби не оця – задекларована — документальність.
Нагадуєш мені німця Георга Гайнцена, з яким робила інтерв’ю для газети, в якій тоді працювала. Гайнцен приїхав за матеріалом для книги про старі Чернівці. Навколо цього і «крутилася» наша розмова, яку перекладав професор Чернівецького університету Петро Рихло.
Георг попросив дозволу сфотографувати мене на пам’ять. Мій робочий стіл був у контровому освітленні до фотокамери. Тому Гайнцен попросив мене пересісти за стіл колеги. «Хочете аналогій чи протиставлень із Самантою Фокс?» — пожартувала я і показала на плакат на стіні над столом. «У жодному разі! Ви – неповторні», — компліментом відповів гість. Зробивши світлину, пообіцяв надіслати готові фото.
Моє інтерв’ю з Георгом Гайнценом вийшло в «Буковинському віче» наступного тижня. Пам’ятного як пора ГКЧП. Письменник і журналіст Георг Гайнцен опинився на історичному пікові розвалу Радянського Союзу. Тому, зрозуміло, не міг не зафіксувати і не поділитися своїми враженнями з «епіцентру подій» в німецькій газеті.
Про це я дізналася з його статті, яку передрукувала чернівецька газета. «Лєна, там про тебе згадано», — телефонує мені колега Антоніна Тарасова, яка робила переклад статті українською, — в такому-то номері «Вільної бесіди»…»
Я прочитала статтю. У ній автор розповідав про те, як в Чернівцях став свідком «зламу епох», коли наступав «новий час», а старий відступав, маскуючи навіть зовнішні свої ознаки. На підтвердження думок автора — приклад про те, як в кабінетах державних установ стрімко знімали портрети партійних лідерів. Хто зна, чи бачив Гайнцен той «портретопад». Але напевне, що читав. Бо підмічена кимось з журналістів промовиста деталь, всуціль повторена іншими виданнями, перетворилася на штамп.
«От і в кабінеті Олени Чайки пляму від попереднього портрета, який донедавна висів на стіні, вигорілій від сонця, прикривала афіша закордонної співачки Саманти Фокс».
Коли я прочитала той пасаж — розсміялася. Від того, як журналіст дібрав «ілюстрацію» до… не-своєї «картинки». Які плями на свіжо тинькованих стінах відремонтованого кабінету редакції, яка переїхала сюди лише місяць тому? Який особистий кабінет, коли в цій кімнаті, де розмовляли з Георгом Гайнценом, працювало четверо співробітників (видно з кількості столів)? Який робочий стіл і моє робоче місце, коли — щоб зробити фото — сіла за стіл колеги? Який портрет партійного лідера міг би висіти на стіні так низько, щоб його — акурат на рівні погляду – могла затулити афіша Саманти Фокс? Такі деталі завжди в полі зору журналіста. Якщо він їх… справді бачить. А не «притягує за вуха» чи домислює… як письменник.
І тут мені стало образливо. За те, що особисто додала Гайнценової уваги до афіші Саманти Фокс, за свою згоду пересісти до фотографії за чужий робочий стіл. Особливо ж — за «заміну» портретів, якої не було. За неіснуючі портрети, яких в принципі не могло бути. Бо навіть у кабінеті відділу культури та освіти газети «Радянська Буковина» жодних портретів партійних лідерів не було… Усі дванадцять років, скільки тут працювала. Тут висіли тільки портрети Тараса Шевченка та Івана Франка і найперша концертна афіша Софії Ротару, на якій вона ще Софія Ротар…
Та кому про це казати?
«Давайте від вашого імені напишу йому відповідь. Скажете свою думку про його статтю», — пропонувала Роза Львівна Цукерберг, викладачка німецької, на адресу якої прийшов лист від Георга Гайнцена і яка передавала мені конверт з готовими фото від нього. Пам’ятаю, ми так і домовились зробити. Але чомусь не зробили. Мабуть, мені, як казала мама, перейшло. А оце тепер чомусь спливло в пам’яті. У зв’язку з твоїм романом…
Олена Чайка
