Друзі, дорогі мої! Ті, хто прийшов на презентацію книги Світлани Антонишин «На білому камені» і мого роману «Тобі скажу» і ті, хто підтримав нас на відстані, дякую! Сказати, що я хвилювалася – неправда. Я боялася! Боялася банальності, нещирої похвальби, чогось такого, що знівелює суть наших зі Світланою відкритих сердець, розхристаних душ, нашої любові й нашого болю на кожній сторінці, у кожному слові. Тієї великої любові до рідного слова, історії, рідної землі, нашого стражденного народу.
Це була перша моя презентація, хоча книга не перша. По правді – важко. Особисто мені важко – я не звикла бути в центрі уваги. Не вмію тримати отой стиль переможниці, коли оцінюється твоя праця. Оцінюється найвищою і найприскіпливішою комісією – читачем.
Власне, на зустріч і прийшли самі читачі, бо нікого від «власть імущих» не було. Та, то нічого. Влада мене не любила, починаючи з комуністів, а що вже тепер, коли править бал криміналізований олігархат…
Їм потрібна історія України, Чернігівщини?
Українська література? Чи їм потрібна поетеса зі Львівщини, збірка якої видана в Чернігові, що не так часто трапляється в літературному світі. Видана без них, без простягнутої руки перед мурлом із товстим гаманцем. Видана, попри нинішню антиукраїнську істерію стосовно різності й ворожості між українським Заходом, Сходом, Північчю й Півднем. Видана, як перемога життя над смертю.
Ті, хто був на презентаці, мене зрозуміють.
Низенько вклоняюся всім-усім, до кого вчора зверталося моє серце. Людмило Василівно (Зіневич), без Вас, колективу чернігівської бібліотеки ім. Коцюбинського не було б цього свята. Я не знаю працівників бібліотеки поіменно, але кожному вклоняюся особисто. Вклоняюся таланту художниці Тетяни Дзюб, що без жодної оплати, місяць працювала, аби книга Світлани Антошин сяйнула прекрасними ілюстраціями.
Вклоняюся акторці й режисеру Ренаті Гафуровій, яка змусила мене заплакати, вслухаючись заново у слово поетеси-мучениці Світлани Антонишин. І дякую всім за кожну копійку – гроші уже надійшли до адресата.
Дякую за сказані теплі слова, за море квітів, а директору Чернігівського Будинку книги Тетяні Кормі ще й за те, що не лише принесла на презентацію мої книги, бо я їх не маю, а й відвезла мене у тепер мою Красилівку з цим морем троянд, гладіолусів, іншого квіткового дива, назви якому я й не знаю.
Дякую Лідії Фальчевській, яка виступила з пропозицією, аби мій роман «Тобі скажу», було включено до шкільної програми. Певно, на нас не відреагує Міністерство освіти, бо там вважають за краще першокласникам розповідати про секс і геїв, ніж виховувати дітей на історії своєї країни, справжніх героях, які були і є сьогодні.
Переконана – будуть і завтра!
Будуть, як буде Україна, зі своєю славетною історією, зі своєю мовою, національною самобутністю. Адже всіх її ворогів (вчорашніх і нинішніх) зачекався смітник історії.
Але про це колись напише уже хтось інший.
Валентина Мастєрова
