Культура

Півстоліття без Володимира Бабляка

Cьогодні минає рівно півстоліття, як відлетів у своє вічне позасвіття Володимир Самійлович Бабляк — талановитий український прозаїк, автор неперебутніх збірок оповідань «З пісень життя», «Літопис Горбатої ниви», «Дорога до любові», знакових романів «Вишневий сад» та «Жванчик»… У той роковий для української літератури день – 20 листопада 1970 року — яскравому представникові письменників-фронтовиків виповнилося тільки 54 роки…

Страшна втрата! Адже для прозаїка – це найвища пора творчого повноліття, що й підтвердив, на жаль, останній роман В. Бабляка «Жванчик». «Не нарікаю я на Бога», але жаль мені за «ненародженими» творами цього дивовижного «золотослова», творчий геній якого поєднав у собі ніжного романтика із суворим реалістом, лірика з трагіком, знавця життя із рідкісним знавцем рідної мови – від її народних глибин до небес.

Навіть не віриться, читаючи оповідання рівня світових шедеврів: «Вернись на Білу недею», «Волове очко», «Погана Гафія», та й кожен твір Бабляка, що автор через своє трагічне сирітство, залишившись при дідові з бабою (у три рочки без тата, а підлітком – без матері) у злиденному, знищеному голодомором селі, не зміг отримати навіть повноцінної середньої освіти!..

Зате доля щедро нагородила селянського сина-сироту ТАЛАНТОМ ВІД БОГА!!! І саме цей дар Божий, чи його земне призначення стати письменником, і витягувало Володимира Бабляка буквально за чуба із, здавалось би, безвихідних життєвих перипетій.

Так, перед Другою світовою юного робсількора – обліковця Жванчицького колгоспу Володю Бабляка несподівано запрошують у Кам’янець-Подільський на курси при редакції газети «Червоний кордон», з яких подоляк «стартує», так би мовити, у велику журналістику – переїздить на Буковину, яка в червні 1940 року ставши радянською, потребувала «газетних» кадрів. І… закохується у цей благословенний край на все життя. Можливо, навіть після першої зустрічі з легендарною письменницею Ольгою Кобилянською, яка справила на юного газетяра доленосне враження.

Про цю вікопомну для нього подію Бабляк написав згодом у есеї «З жовтого листя спогаду». А добре слово з вуст «Буковинської орлиці», імідж якої натхненно «розкручували» київські письменники і літературознавці на чолі з Дмитром Косариком, про його власну, ще боязку творчість, хлопець сприйняв як благословення на літературну творчість…

Це було романтичне оповідання «Аничка», написане після перших зустрічей молодого журналіста з дивовижною красою буковинських Карпат та життям і побутом гуцулів. Однак цю ейфорію радісної творчості затьмарить чорна хмара Другої світової, усі кола пекла якої Володимир Бабляк пройде спочатку в лавах радянської армії, а потім, після переможних боїв під Ростовом і кривавого форсування Дніпра, де зостануться плавати білими чаєчками дніпровими душі його побратимів, буде трекляте оточення, вихід з нього, партизанщина, підпілля і довгі роки спокути за гріхи недолугих військових «стратегів і тактиків» Сталіна.

Чи не тому Володимир Самійлович так довго не міг взятися за роман про Велику Вітчизняну, що совість не дозволяла писати про неї, кляту, романтичну неправду?! І знову ж, від останнього сталінського «покосу» – репресій по невдоволених фронтовиках – Володимира Бабляка врятував талант: радянській пресі потрібні були талановиті кадри. Однак, повернувшись після Перемоги на вже радянську Буковину орденоносний подолянин не міг знайти спільної мови із партійним керівництвом краю. І замість роботи в газеті «Радянська Буковина» змушений був перебиватися по щойно створених районних газетах гірських районів, оспівуючи нове життя місцевих жителів. Та бувало, від розчарування у нових порядках, від безперспективності і неможливості присвятити себе літературі, топив печаль у чарці – на радість велику бездарним графоманам-стукачам.

Не складалося довго і щасливе сімейне життя… Можливо, таким трагічним буде воно у героїв його майбутнього глибоко соціального роману «Вишневий сад», який Бабляк почне писати після кількох напружених і наснажених років роботи в обласних газетах Львова і Тернополя, знову повернувшись на дорогу його серцю Буковину?… Писатиме довго, як тоді казали, «кров’ю серця», намагаючись чесно розібратися в жорстокому протистоянні двох ідеологій – радянської і т. зв. «бандерівської», яке залишало по собі кровоточиві рани в душах невинних жертв – його героїв.

Печально, дуже печально, що стражденна українська література, споконвіку перебуваючи під тиском чорних жорен імперської політики то царської, то радянської Росії, досі не може виплутатися з цих облудних ідеологічних тенет. Ще більший жаль, що сьогодні поза увагою літературознавців і читачів незаслужено опинилися прекрасні твори талановитих «п’ятдесятників»: М. Стельмаха, В. Земляка, Ю. Збанацького, Григорія Тютюнника… В їх числі і роман у трьох частинах Володимира Бабляка «Вишневий сад», який, навіть попри атрибути епохи побудови соціалізму, сьогодні читається як талановитий правдивий історичний роман. Як романтична лірична сага про життя жителів одного з тисяч західноукраїнських сіл на трагічному зламі безжальної епохи.

Перша книга задуманої у кінці 1940-х трилогії «Вишневий сад» побачила світ через десятиліття – у 1958 році, однак чималим накладом, і ще більшим – її переклад російською у Москві. А небавом Чернівецький драмтеатр здійснив інсценізацію за його мотивами під назвою «Червоні маки». Тоді ж була надрукована і збірка оповідань «З пісень життя». У 1960 році вийшла «друга книга роману», а їх автора прийняли до Спілки радянських письменників, що в ті часи було рівнозначне офіційному визнанню, своєрідній легалізації, охоронній грамоті від заздрісників-стукачів, готових згноїти талановитого колегу на якійсь Колимі.

Згодом побачили світ збірки оповідань «Літопис горбатої ниви», «Дорога до любові». Здавалось, нарешті до Бабляка прийшла довгождана слава і гроші, яких так бракувало для нормального життя і можливості перейти, як тоді казали, «на творчі хліби». Однак, ходили легенди, Володимир Самійлович не пожалів гонорару, замовив у ресторані «Київ» (що й досі знаходиться в центрі Чернівців) розкішний банкет, запросив на нього всіх своїх «друзів», а сам… не прийшов! Присоромлена братія «критиканів-коритників» трохи покомизившись, змела зі столів усе до ріски, а відтак ще й роздзвонила зі всіх дзвіниць про свою ганьбу.

Можливо, Володимир Самійлович про свою оригінальну щедру «розплату» з недругами теж збирався розповісти в одній із майбутніх книг, тим паче, що натхненний успіхами, розпочав напружену робота над головною книгою свого життя, яка мала стати сповіддю письменника перед своїм часом, перед своїм народом, перед самим собою. Врешті, перед рідним селом, перед своїм родоводом подільським, перед земляками – подоляками, перед живими й загиблими однополчанами, перед поземляченими галичаними та буковинцями і всіма тими, з ким зводило його трудне і щасливе життя. Це мав бути «роман у земляцьких бувалицях», в яких він легко, чесно і щиро мріяв розказати всю правду і про війну, і про мир, про свою любов до України…

Про все, про що не встиг чи не зумів розповісти у попередніх книгах. Сприяла задуму і довгождана «хрущовська відлига», і його власний авторитет відомого письменника, і готовність читачів – чути правду. Перша книга «роману у земляцьких бувалицях» під простою короткою і дорогою серцю назвою села, де він зростав і мужнів, «Жванчик» вийшла 1967 року. Друга – у 1969-му. Окрилений успіхом, уже тяжко хворий Володимир Самійлович, взався за книгу третю, під символічною назвою «На околиці», героями якої стали українці, що волею долі опинилися далеко від рідної землі. Визначала ідею третьої книги «Жванчика» новела «Слово на Україну. Враження від листа». Тобто, листа буковинця-емігранта з далекої Америки…

То вже була весна 1970 року…
Письменник поспішав завершити книгу, та все ж, випадком прочитавши у газеті «Молодий буковинець» мою новелу «Я маю ноги», присвячену моєму односельцю-фронтовику, який втратив ноги на війні, розшукав мене через знайомих у Заставнівській райгазеті «Прапор перемоги», де я тоді працювала. Дізнавшись, що я землячка, з Поділля родом, попросив принести йому свої новели.

Так я познайомилась із талановитим і найвідомішим письменником Буковини, який силою свого таланту, здолавши чарівне місцеве тяжіння, чи не першим вирвався на всеукраїнські і міжнародні літературні орбіти. Про цю зустріч і вплив на мою долю Володимира Бабляка я багато писала (“Володимир Бабляк. Письменник нелегкої долі”), а сьогодні хочу подякувати своєму учителеві і благодійнику за ще один його великий талант – людяність і щедрість душі.

Відомий письменник любив молодих і справді талановитих, радо спілкувався з ними. У нього на квартирі (тепер на розі вул. Головної і пр. Незалежності у Чернівцях) бували тоді ще молоді літератори Віталій Колодій, Віталій Демченко, Петро Палій, Віктор Кушнір, Микола Бучко… Тоді було навіть престижно хвалитися, що, як жартували, «старик Державин нас заметил».

Володимир Самійлович дуже уважно знайомився з творчістю кожного, радив, допомагав, навіть захищав, що в ті надто «ідеологічні часи» для молодого таланту було дуже важливо. Суджу по собі. Так Володимир Самійлович допоміг мені перейти на стаціонарне навчання на філфаці ЧДУ, вважаючи, що письменник мусить мати повноцінну вищу освіту. Взявся редагувати мою першу збірку новел для Ужгородського видавництва, а головне вселив віру в себе. Власне, саме увага Бабляка до нікому невідомої журналістки і поетки, яка з’явилась в Чернівцях після вигнання з Московського Літінституту, «легалізувала» мою випадкову появу на Буковині, продовживши її аж на 33 роки.

Наша перша зустріч і розмова відбулася у травні 1970 року, а 20 листопада мого наставника, вчителя і благодійника не стало… Помер у київській клініці від невиліковної хвороби, залишивши Україні свої щирі твори, свою вічну святу синівську любов.

Рівно півстоліття минуло з того трагічного дня, а бачу, ніби вчора було: похмурий дощовий листопадовий день… Руське кладовище в Чернівцях… свіжовикопана могила між двома сивими, як вдови, осокорами… Багато людей… Якісь поважні персони, яких я ще не знаю, згадують небіжчика «не злим, тихим словом». Я стою оддалік і гірко вголос плачу, заважаючи промовцям, які грізно позиркують на мене. Прості ж люди поглядають співчутливо, перешіптуючись: «Певно, дочка…»… І за ці слова я теж безмірно вдячна Володимиру Самійловичу.

Півстоліття минуло, як В.С. Бабляк покинув цей світ. Але живе пам’ять про нього, живе його праця. В 1989 році у видавниці «Дніпро» вийшло двотомне видання його літературних творів. 1974 року на Київській кіностудії ім. О. Довженка режисер В. Ілляшенко зняв за романом «Жванчик» фільм «Новосілля». У Чернівцях, на будинку, де жив і творив письменник, встановлено меморіальну дошку на його честь. 1991 року Чернівецька обласна організація журналістів заснувала премію в галузі публіцистики ім. Володимира Бабляка, а не так давно в обласному центрі з’явилася вулиця його імені.

Та все ж…
Шукаючи в інтернеті книги Володимира Бабляка, знайшла тільки короткі інформації про них. Шкода, що жоден твір цього знакового прозаїка досі не оцифрований, а отже недоступний для молодих читачів, учнів, студентів-філологів, яким зручніше шукати скарби рідної української літератури в Гуглі, аніж на полицях бібліотек…

У цьому і моя вина перед світлою пам’яттю великого українського письменника…

Галина Тарасюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.