Згоріло місто. Попіл. Дим.
І небо впало нам на плечі.
Згубивши золоті сліди,
Цей день, як хлопчик, ревно плаче.
На кождім смутку по струні,
У кожнім слові по безодні.
Серед пожарищ ми одні,
Та ще дерев тіла холодні.
Мій тьмавий погляд постеріг
Єдину цяточку калини
В руках розтерзаних доріг,
І вже туди зігрітись лину.
(Софія Майданська. Долоні континентів. К. 1979)
Софія Майданська дебютувала 1977 збіркою «Мій добрий світ», а 2007 вийшло її поетичне вибране. Мені ж вона запам’яталася з романів, надрукованих у журналі «Березіль»: «Землетрус» 
(1994) і, особливо, «Діти Ніоби» (1997). Ще у неї є повість «Провідна неділя» (1995), в якій вона окреслила трагедію українців у ХХ столітті. Тема національної скорботи (лат.: dolorosus) є однією із наскрізних у прозі авторки.
Що стосується її другої поетичної збірки «Долоні континентів» (вийшла у рік мого вступу до Львівського університету), то в ній забагато ідеологічних віршів-перестраховок. Це не докір, — констатація. При тому, що художній рівень збірки, разом з ідеологічними «паровозами», — високий.
Авторка схиляється до верлібру екзистенційно насиченого з глибокими культурологічними алюзіями, не оминаючи гострих соціяльних тем. Відчувається певна відстороненість автора від змальованих подій і відтворених настроїв, що відзначав свого часу Олександр Астаф’єв. Треба вказати на пластичність віршів Майданської та її музикальність. Звукова поліфонія віршів творить симфонію життя і складає гімн Людині.
Цей наскрізний настрій віршів і нині є важливим. Коли іде війна на знищення України і є зневіра в людині, як істоті розумній і моральній.
Євген Баран
