Завершується ще один тривожний день, переповнений війною, «зерном» і «культурою». Етери знову переробляють непотреб. Це навіть не дискусія, а просто говорильня навколо пустопорожньої сентенції штибу «я не боюсь міністра культури , але боюся культури міністра». Саме так можна було б розпочати й завершити всі розмови навколо «культурного» міністра.
Адже продовжується жорстока війна і варто суспільну увагу концентрувати передусім на визначальних чинниках нашого життя і безпеки, на стратегічних викликах і загрозах, а також, мабуть, на тому, а хто наступний. Стає все відчутніше й зрозуміліше, що це мав би бути не зазвичай формально освічений керівник, а ще й україноцентричний, патріотично налаштований, по громадянському мужня особистість.
Де, в яких нішах відшукувати таких пасіонарних людей? Скажімо відверто, що сьогодні ці люди на фронті, захищаючи свободу й суверенність України. Там – найкращі. Талановиті поети, художники, вчені, педагоги, музиканти, музейники, які стали Воїнами. Тому саме вони, а не «ватники», любителі «харошіх рузькіх», «лагідної українізації» (чит. русифікації), наділені моральним, політичним, громадянським «правом» бути провідниками Нації, відповідальними за все те, що відбувається в усіх сферах життєдіяльності країни. Бо це люди високого Духу.
Цю характерну якість державника вже описував майже 80 років тому у фундаментальній праці «Дух нашої давнини» Дмитро Донцов, 140-річчя якого відзначатимемо наступного місяця. Показово, що епіграфом до неї став Сковородинський вислів: «Плоть нічтоже, Дух животворить..». Такі постаті конче потрібні Україні, яка знаходиться нині в найстрашнішій екзистенційній війні супроти свого вічного ворога. Тому дух необхідний державному мужу не лише для мудрого правління, але, як говорив Платон, і для того, щоби «розпізнавати знаки лиха, що не належить до простацької думки».
Не гоже правити, коли свідомо не бачити, не воліти навіть розгледіти, що московія є нашим споконвічним злом. Бо можна весь час повторювати про значущість національної культури як найгрізнішої зброї, а, скажімо, підтримувати з 2015 року не видання книжок такої суспільно затребуваної серії як «Бібліотека Воїна» (створену Просвітою), а сурогатні кіноляпи на кшталт «моя тьотя фаїна каплан».
Для кого, для чого, «За що ж кара» – запитав би Шевченко. Це своєрідні реперні знаки на «педикульоз» для кожного чолового бюрократа від культури і, безумовно, для майбутнього міністра, якому громадянське суспільство, національно зорієнтоване, не дозволить бути забудькуватим щодо української справи. Відчутно, що недобита рузькомірська челядь поступово, на жаль, оклигує. Вона готова, маючи значні ресурси, «просунути» свояка на цю націєтворчу посаду. Але тоді культура переставатиме, як це вже було, бути українською.
У свій час Іван Дзюба застерігав, що недруги й вороги «наші» культуру та духовність «не знищували тотально, а вибірково, а головне – підмінювали і змінювали, створювали нову духовність, чи псевдодуховність і її влада над поколіннями триває й досі». Отож, не впустімо знову в свій дім «екзальтовану мрію про «нову» духовність». Бо в нас отих, хоч греблю гати. Тому прислухаймося до поклику історії – нашої правдивої навчительки. Маємо обстоювати тих достойних поводирів Культури, що здатні виконувати заповіти Українського народу, свято виконуючи знакові національні смисли, сказані колись в ювілейній промові (1886р.) на честь Ю.Федьковича професором С. Смаль-Стоцьким: «… ми один народ, одна наша мати (Україна), одна наша мова». Із цим святошним кличем і живемо.
Цінності, які зобов’язаний шанувати кожен, хто у воюючій Україні випадком долі стає «першим». Але, як у народі кажуть, день (у міністра) довгий, а вік короткий. Значиме для нього лише зроблене, а не виголошене. «Людині потрібна людяність». Гідного Українця, а не погонича до ідеалу нових «єгипетських казанів».
Георгій Філіпчук
