… Інколи зустрічаю його на вулицях Ірпеня. Завжди з заплічником, по-молодіжному і невибагливо вбраний. Завжди заглиблений у себе, щось на ходу чи то мугикає, чи то наспівує під носа… Завжди придивляюсь до нього. Бо я його знаю, а він мене ні.
Мені — цікаві поети, особливо живі. Колись купив його книжечку – «Преамбули й тексти». Відтоді глибоко шаную його поезію. «Вдівляюсь», як казала одна панна, його оригінальності.
Купив був прозову книжку «Рівне – Ровно» і… розчарувався. Не всі талановиті поети є цікавими і досконалими в прозі. На жаль. Як той казав: то — шото одно, а то – шото другоє…
Але ж його рими! Боже, шо то за рими!
Як він їх ув’язує! Як снопи… Було би кому молотити…
***
Пошкребу собі поріділого чуба,
Бо складне відчуття терзає мене.
В переддень Різдва ми в чеканні чуда,
І в чеканні того, шо це чудо утне.
І нема вам на що нарікати, люди,
Бо самі ви собі наближали цю мить.
Як схотіли чуда й обрали чудо,
І як всяке чудо, воно чудить.
Знаю я, цього точно не буде,
Але мрія своє розпростала крило:
От якби тридцять першого грудня чудо
Попрощалося з нами і десь пішло…
Олександр Ірванець
