Коли я була ще зовсім мала, ми жили в Голосієві, в маленькій квартирі, в якій підлогу треба було натирати мастикою. Це був обов’язок тата. Перед кожним святом — Новим роком, приміром, — тато вибивав килими, розвішував у дворі випрану мамою білизну і натирав мастикою свіжовимиту підлогу.
Потім ту мастику треба було полірувати – і я дуже чекала на ту мить… Тато вдягав на ноги дві щітки на ремінцях, а я вилазила на спинку дивана, бо на сам диван були звалені стільці з усієї хати, і чекала.
Тато, стоячи посеред хати, взутим у ті щітки, оголошував: «А зараз, на численні замовлення наших глядачів, па-де-де із Лебединого озера!» І він починав шурхотіти тими щітками по підлозі, мугикаючи щось, віддалено схоже на Чайковського, кумедно задираючи ноги, присідаючи, закочуючи очі і розмахуючи руками – аби до гикавки смішити свою п’ятирічну доньку, тобто мене, яка визирала з-за настовбурчених ніжок звалених на диван стільців.
Підлога ставала все більш лискучою і ковзкою. І коли тато вже справді міг проїхатися на тих щітках від одного кутка хати до іншого – наставала кульмінація. Я видряпувалась до нього на копки-баранки і ми вже разом танцювали цей прекрасний танець щастя.
Я дуже чітко пам’ятаю замах мастики, запах татиного волосся і його незмінного одеколону «Шипр», пам’ятаю його великі руки, коли він підхоплював мене високо-високо, аж я стукалась головою об дешеву люстру з трьома плафонами, пам’ятаю свій регіт і вереск, коли мавпочкою прилипала до татової спини і разом з ним кружляла по нашій маленькій квартирі.
Це було абсолютне щастя, так.
Потім до кімнати зазирала мама, казала: «Ну все, досить, мені ще штори вішати», і знову бігла на кухню, але я все одно міцно стискала татову шию, вже гикаючи від сміху, тато тим часом знімав з ніг щітки, але й далі тримав мене на плечах.
Ще досміюючи, дорегочуючи, договорюючи якусь кумедну дурню одне одному, ми в ті хвилини були одним цілим. Як яблуня з красивим червоним яблучком на гілці. Любов перетікала від нього до мене – і навпаки.
Ці миті, пережиті у дитинстві, тепер мені, як діаманти. Думаю, саме вони, ось такі миті, абсолютного щастя — і формували мене. Бо любов – це 3D принтер, який з нічого може створити навіть космічний корабель.
Словом, у четвер, 17 жовтня, о 12:00 всіх зарошую на відкриття меморіальної дошки Сергію Плачинди на будинку №52 по вулиці Олеся Гончара. Вип’ємо по келиху вина і, можливо, хтось іще згадає якісь щемкі хвилини із того життя, коли тато ще був живий.
А на фото – мій тато вже зі своїми онуками, Роксоланою і Назаром, які, власне, і профінансували меморіальну дошку на честь свого діда. І так має бути, насправді. І я тішуся з цього, бо всі ми лишаємося живими, поки нас пам`ятають і люблять.
Галя Плачинда
