Сьогодні пом’янули Володимира Біленка. Рік тому, 29 грудня він обвалив на наші рамена дюдявий світ, а сам пішов туди, «де ні недуги, ні скорботи, ні зітхання». Прощалися з ним під запалим у сльоту небом, на крижаному шляху біля Байкового крематорію. Власне, і прощання було схоже на сюр: закрита труна, маски і масний чорний дим, який валував оддалік із землі: стогнало потойбіччя.
І досі холодить пучки зимне віко його вічного дому.
Але життя безконечне таки є, бо сьогодні Володимир Васильович був серед нас. У спільній молитві, у теплих 
згадках, у знайомих рисах його сина й онука… А найперше в отій його неповторній сонцесяйній усмішці — на свіженькій палітурці книжки, яку писав майже чотири десятиліття і яку встиг вивершити, хоч і не дочекався взяти опасистий том до рук.
Він був дивовижним оповідачем.
Знався-приятелював-дружив із багатьма славетними людьми, був безпосередньо причетний до справді історичних подій, і найголовніше — до соковитої мови мав унікальну пам’ять на деталі. Його усні оповіді загіпнотизовували відчуття часу. Ти шубовськав у них з головою і не хотілося берега — таке тут було чисте і живоводе роздолля.
Тепер говоритиме читачам — щедро сипатиме майстерно ограненими, чистого сяйва коштовностями, яких точно ніде більше не стрінете.
Дасть Бог, презентуватимемо цю книжку навесні. В Інституті журналістики Грінченкового університету, який Володимир Васильович Біленко любив та охоче зустрічався з нашими журналятами.
Валерій Ясиновський
