У ці різдвяні дні (6 січня) святкує День народження талановита і світла Людина — поет Микола Луків. Певний час нас об’єднували теплі творчі стосунки, було написано кілька спільних хороших пісень, зокрема, «Пісня для Друга!», «Чайки», «Я тебе люблю». Мої вірші декілька разів друкувалися в журналі «Дніпро», який він очолював багато років. Він, як старший колега, був дуже чутливим до моєї творчості і вмів знайти потрібні слова для підтримки чи похвали, що дуже рідко трапляється в нашому середовищі.
Одного разу перед його великим творчим бенефісом «У Храмі Любові», котрий мав відбутися в НП «Україна», я зламав ногу і мені наклали гіпс. Микола Володимирович дуже засмутився, адже я мав співати в його концерті пісні, які публіка вже встигла полюбити.
Довелося ризикувати — я одягнув костюм із широкими штанами, куди б міг пролізти мій гіпс. На гіпс 
одягнув чорну шкарпетку, на іншу ногу — туфель. Мені підібрали таку палицю, яка фіксувалася під ліктем, щоб витримувати велике навантаження. Частину її я також сховав у своєму рукаві. В одні руці палиця, в іншій мікрофон – отаким з’явився на публіку палацу «Україна». У залі був аншлаг — і поки мене оголошували, люди придивлялися до картинки. Потім зрозуміли в чому справа…
Скажу чесно, такого шаленого прийому, таких емоцій не мав на жодному концерті. Це було продиктовано тим рівнем розуміння і співпереживання, які іноді демонструє наша, українська, найкраща у світі, публіка. Коли я закінчив свій виступ, переді мною на сцені лежала така величезна гора квітів, що я не повірив своїм очам — здається, що всі ті букети, які були принесені на концерт, лягли до моїх ніг. Я не забуду того концерту ніколи…
Кажуть, що між людьми дуже цінні ті позитивні емоції, які спільно переживали у своєму житті. Вони залишаються у пам’яті навічно.
Анатолій Матвійчук
