Було… Було – забулося, та через останні події, що проявляються в наських емансипованих жіночках, звільна згадалося. Десь у нульових двохтисячних працював я на Українському радіо, вів авторську передачу «Четвертий універсал». Телефонує мені знайома ще з студентських років Ніла Зборовська (до слова, небездарна літературознавця). Мовляв, аби я взяв у неї інтерв’ю про зародження вітчизняного фемінізму, до якого й пані Ніла була причетна.
Покрутивши носом, не знаючи, що воно таке та з чим теє їдять, я зрештою погодився. Кажуть же: коли відмовляєш друзям (знайомим) дитинства та з ким відбував військову службу і вчився в одному виші, тим паче протирав штани в одному ж «жовтому корпусі» КДУ ім. Т.Г. Шевченка – візьмеш гріх на душу!
Одна з основоположниць українського фемінізму прийшла на ділову зустріч зі мною неабияк підкута. З конспектом, у якому чорним по білому рябіли рядками запитання й відповіді. Ба, не треба було мені напружуватися, про що запитувати інтерв’юерку. Загодя таке погодили з п. Зборовською. Слухав-слухав я її запитання з папірця, потім не стримався, зопалу випалив:
– А що ви, шановна пані, скажете на таке… І з пам’яті процитував Ніцше: «Коли ідеш до жінки, то бери з собою канчука»?
Трохи ошелешена, Ніла послала мене туди, куди нещодавно наші вояки послали «руській корабель». Потім попросила, аби я викинув і не оприлюднював отсю, м’яко кажучи, недоладність.
Отак-то я познайомився із зародками вітчизняного фемінізму. Та, як мовиться, що далі в ліс — більше труску. Невзабарі побачила світ книжка «Польові дослідження українського сексу» тоді ще маловідомої Забужко. Власне з сього творива авторка й стала поважною Оксаною Стефанівною. Звісно, таке, що на голову не налазить, я не проковтнув, а з огидою виплюнув.
Одне слово, вітчизняний фемінізм, попри кучмізм, «любих друзів» Ющенка та янучарів Віктора Хведоровича, помалесеньку набирав обертів у злиденній, обдертій, як липка, Вкраїні. Тепер – нате, коли розпочався Другий Майдан, а заодно грянула Велика війна, фемінізм проявився у всій красі.
Київ – Києвом, а без Львова аж ніяк, як заходиться про національну ідею. Й хоч знаємо, хто такий і звідки Микола Міхновський, й УПА – зродилось на Волині, та спробуй довести затятим галичанам, що між ОУН і УПА пролягає глибочезна прірва. Безумовно, після пишномовної Ганни Стеців (Герман), мусив хтось об’явитися з порядних львівських пані. Й осьдечки, струшуючи з себе нафталін, озвалася поборниця української мови. Щиро кажучи, я з підозрою ставлюся й ставився до отаких палких оборонців. Бо в їхньому захисті особисто не маю потреби. Природньо розмовляв, розмовляю рідною мовою. А хто не хоче – то й дідько з ним. Сьому навчила мене викладачка української мови журфаку КДУ Марія Устимівна Каранська, яка замість прищеплювати любов до вивчення літературної мови, своїми «каґебіськими» поученнями, лишень викликала відразу до її предмета.
Та не вдаватимуся в далеке минуле, коли вже мова зайшла про І. Фаріон. Членкині однієї з українських парторганізацій порадив би, перш ніж рвати на благенькій пазусі з пишними узорами вишиванку, придивитись уважненько, звідки ростуть ноги у її партійного боса Тягнибакса та неостаннього спонсора партії, колись кримінального ватажка Пупса. До речі кажучи, Пупс – компаньйон ще з лихих дев’яностих сумнозвісного В. Хомутинніка. «Отака ху*ня, малята», – сказав би напідпитку дід Панас, прохопившись словечком у прямому ефірі «На добраніч, діти».
Одначе, процитуємо вже іншого нашого класика:
– Та нехай собі як знають
Божеволіють, конають, –
Нам своє робить…
Минулого тижня об’явилася ще одна палка поборниця. Та вже не з «українського П’ємонту», а з русифікованого Києва. Мова мовиться про Мар’яну Безуглу. Хтозна, чи новоявлена мироносиця з команди Зе, чи московського патріархату! Та яке має значення, звідки? Бо всі паніматки й попи, про мене, на один копил. Узяти ж того Пашу Мерседеса (Лебедя) – який же він московський піп, звичайнісінький репаний хахол. Отже, й М. Безугла чистісінько наська.
Отся пані ні з того ні з сього, а мо’ за чиєюсь підмовою, прилюдно накинулася на генерала Залужного та полковника, начальника служби зв’язків з громадськістю Командування Повітряних сил ЗСУ Ігната. Що пан полковник не витримав і ввічливо, не так, як, скажімо, мене п. Зборовська, послав: «М’аряно, йди спати…»
А ви досі, любесенькі, дивуєтесь, чому Саня Пушкін одружився на правнучці гетьмана П. Дорошенка. Бо Наташі закортіло вийти заміж за нащадка «арапа». Ех, візьму я та ще раз прочитаю «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника. Там жінка українська змальована зовсім в іншому світі.
Ярослав Орос
