Номером раз про Аллу і Сергія. В 2015-му втекли з Криму до Києва. Перед тим Сергія мало не побили в черзі в гастрономі, бо вголос щось сказав на захист України. Виїхали вчасно – через якийсь тиждень по тому до сусідів навідувалися ефесбешники, розпитували про подружжя. Вони досі українською говорять з помилками, продовжують вчитися.
Сергій – етнічний українець, в Алли мама – росіянка. Там, де жили, ніколи не було українських ні дитсадка, ні школи, ні бодай чогось. В середньоосвітній, аж дві години на тиждень, державну викладала вчителька російської. Сама знала мову сяк-так.
В Києві, зізнається Алла, найважче було не як шукали нові житло-роботу, а почути від сторонніх грубі виправляння і крізь зуби «понаїхали к@tц@пи», коли кримчани вживали якесь слово російською через вбогий тоді лексичний запас державної. «Я чекала, що навпаки, допомагатимуть, а мене, як кошеня, тикали видом… Не раз опускалися руки. Та якось подумалося – стоп, мова, це ж як врода! Комусь від природи пощастило мати гарне струнке тіло, а хтось на свої 90-60-90 мусить пітніти в спортзалі. І ось ти така, важко дихаєш на тренажері, а підходить якась «Барбі» й починає докоряти: «Фе, яка в тебе талія широка! Зате в мене…». Що тут скажеш? Хіба що пальцем біля скроні покрутити. Навідміну від «Барбі», я вчуся, я працюю, і мені круто».
Історія друга, моя. Сталася 1992-го, десь на околиці Києва, шукала ближчу станцію метро. Нарешті побачила двох інтелігентного вигляду пенсіонерів. Так і так, підеш туди-то, повернеш там, пояснюють російською. Раптом, ні з того, ні з сього, обоє починають плакати. Отакезними сльозами, чому?! «Понімаєте, у вас такая красівая мова… А нас за нєйо когда-то очєнь, очєнь прєслєдовалі, ви даже нє прєдставлєєтє… Ми тоже раньше размавлялі! Пожалуйста, что-нібудь єщьо скажітє по-украінскі». Почуваючись геть ніяково, промимрила в тому дусі, що тепер, за Незалежності, вони точно зможуть заговорити державною. У відповідь зітхнули.
Тоді списала на екзальтованість старших людей – буває. Лише згодом, глибше знайомлячись з історією російсько-радянської окупації нашого Сходу, зрозуміла, що ні – це не просто надмірна емоційність. Досвід тих двох напевне був болісним і настільки травматичним, що закарбувався надовго. Ба, більше – спроби повернути собі втрачене українство, мову, якщо такі були, не могли мати успіху. Бо напевне відбувалися в російськомовному середовищі – раз, а два – знову й знову повертали пам’ять до травми. Що підтверджує
Історія третя, побачена на фейсбучній сторінці Євгенія Шевченка… Чогось з цим срчом по темі хто є українцем, а хто не гідний ним бути по правилу вибраковки самопризначених вибраківників, єдиних спасателей України, згадалась історія моєї свекрухи. Сім’я була двічі репресована, “розкуркулювана”, ледве вижили (не всі, звісно). Така собі історія, яка притаманна багатьом сім’ям тих часів. Але сім’я була родом з первинних укрів, які ще рили Чорне море. Самі, звісно, не рили, бо було ніколи.
Це була одна з гілок від козачого (дворянського) роду Галаганів, звісно україномовні українці. Тут акцент про “звісно україномовні”. Коли я увішла в цю сім’ю, то бабуся розмовляла українською, а її троє дітей, серед яких моя свекруха – ні!
Я тоді не задавалась питанням, чого так, ми тоді мало хто задавався цим питанням в країні срср. І ось одного разу, свекруха почала мені розповідати, як вони з Полтавського хутора, тікали, як миші, щоби вижити після останього розкуркулювання, в…. Донецьк. Там можна було сховатись від очей більшовицьких катів, які знищували українське селянство, голодоморили його, а в Донецьку вже отголодоморили, там вже було місиво з різного люду і напхано завезених рузькіх тільки-но після Голодомору, 30-ті роки.
І ось маленька дівчинка там пішла до школи. Ще всі україномовні, нагадую. Перше, що вона почула, це в час переклички, коли вчителька озвучила її прізвище “Руденко”, то наступне ця вчителька оголосила з насмішкою “у кого фамілія заканчивається на КО, тот гамно”. Клас зареготав. Дівчинка прийшла додому і ридаючи кинулась до тата. Той вислухав, та зітхнув: то вона просто ще молода та дурна, та вчителька, не переймайся. Це можна було назвати безхребетністю чи ще чимось зі сторони тата, але, коли їх тільки-но збирались стріляти чи завозити в Сибір, в порівнянні – це ніщо.
Далі почались адові муки. Всі зошити з домашнім завданням, які вона виконувала, рвались на шматки, не перевіряючи та ставились одиниці, тому, що були українською. Кожен день стрес за стресом і за цим стресом причина – українська мова. Чи треба казати, що вона стала російськомовною? А чи треба казати, що вболіваючи за Україну, підтримуючи всі сучасні революції, які почались ще з революції на граніті і далі, уважно слухаючи радіоточку з засідань ВР, вона більше ні слова не могла з себе вичавити українською, ні одного, це був бетонний блок з маркером “небезпека” розміром з життя.
І коли вона мені це розповідала, ця сива стара жінка, то вона плакала, плакала від того приниження та страху, які її не покинули. То як би зараз вона була жива, то все одно не змогла би сказати ні слова українською, ця україномовна в минулому дівчинка. І її б зайклеміли б зараз апостоли відомої едино правильної святої. А як працюють ці блоки я ще встигла побачити за своєю мамою – вона молила мене не говорити голосно слово “сталін” – це 2000 рокі, мамі 92 роки, вона в розумі та пам’яті, розгадує кросворди. І моє нагадування, що “його давно немає, мама, ти жартуєш?”, відповідала – знаю, но прошу, не треба.
Це до чого – не всім “ліньки”, чи вони “рюзькомірні”, чи ще якесь обвинувачення та ярлики від “правильних” – у кожного своя історія, найчастіше – це просто мова на автоматі у багатьох, і вони не винні перед вами, зарозумілі істерічно”правильні”. Залишьте в спокої тих, в кого інший шлях до спілкування українською, а не миттєвий по свистку. Державні закони зроблять поступово своє діло. А побут, чуже життя – то не вам там наводити порядки, за собой слідкуйте, розвивайте себе, пишайтесь собою і не привласнюйте собі право когось чмарити, та розвішувати ярлики…
P.S.
У мене в сім ї НІКОЛИ не звучала українська, і тільки після моїх розслідувань, я дізналась, що діди, яких я не знала – офіцери Армії УНР, петлюрівці, один, навіть з Залізним Хрестом від Петлюри за Перший Зимовий Похід.
Людмила Пустельник
