Читаю «Дванадцять обручів» Андруховича. Ловко. Письмо, що не терпить спину, — втягує теплим виром. Але. В його ведзігорному тексті, як би автор не пирожився, матюччя таке ж «приший-пристьобаїсте», неорганічне, як у жіночих вустах. Нестримне бажання позначити цим «наймодерновішість за всіх модернових» трохи нагадує підліткову жагу дорослості, гамовану показним «йобканням» і курінням крадених у батька цигарок.
Але на це теж треба мати талант. І дуже часто — якраз нелітературний. Був колись такий заступник голови Ради Міністрів України Никифір Кальченко, батько знаменитої скульпторки Галини Кальченко. То він робив це знакомито.
Його помічник якось підрахував: міг 17 хвилин підряд матюкатися, не повторюючи жодного мату. З його кабінету кулями вискакували червоні як рак міністри, директори, академіки — усі з майже однаковими фразами. Досадливо: «Що він несе…». І захопливо: «Але ж як матюкається!»
Панове захекані евромодерністи української літератури, щоб вам не мати вигляд хрунів, відчуйте місце, справжню емоційну доречність, навіть органіку мату — зверніться до народних сороміцьких пісень!
Або прочитайте «Доповідну апостолові Петру» Юрія Іллєнка.
Валерій Ясиновський
