Найбільш нерадянському ще радянському українському письменнику Валерію Шевчуку вчора минуло 84 роки. Буду відвертим: після нещодавнього пере(про)читання роману “Дім на горі” Валерія Шевчука (на фотографії цієї книжки немає, зате є видання, які читав і зберігаю у власній домашній книгозбірні), окрім суто естетичного сприйняття і осмислення доволі складного тексту, намагався також віднайти сліди компромісу з панівним у ті часи, коли роман було написано, в українській літературі принципом соціалістичного реалізму.
І за всієї майже прокурорської пильності під час читання не знайшов. Навіть прихованих. У мене є припущення, чому роман було пропущено до друку ще до так званої горбачовської перебудови і часткового 
послаблення ідеологічної цензури, але зараз не час і не місце їх висловлювати.
Натомість порадіймо за іменинника, який зберіг честь і найголовніше рівень української літератури у часи, коли у ній панувало стільки пристосуванців.
І справді, про який соцреалізм може йти мова, коли душа деяких героїв Шевчука зливається з всесвітом, він починає відчувати пульс дня, з’єднання всього живого; злагоджений ритм великого космосу; розуміти голос трави; бачить рух соку у корінні, гіллі і стовбурах дерев, крота під землею; наскрізь, наче під рентгеном, тіла кіз; рух планет, живих мертвих тіл; бачить крізь стіни і землю, прозираючи в її глибинах нашарування епох і культур.
«Глибоке й широке зітхання почує він із тої землі, і так промовлятиме до нього життя, яке відгоріло й замістилося життям оцим, що кладеться перед очі. Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, і він спокійно її розглядатиме».
Проте найголовнішим даром, яке має практичне значення, є можливість бачити нитки, якими в’яжеться поміж себе людське життя, застиглі згустки часу обабіч синьої дороги, засипаної зорями, яка є своєрідним шляхом між світом живих і світом мертвих.
Юрій Чорней
