Прокинулась зірка
кошари неба
пограбовано
гвинтівка
спостерігає за людьми
напевно любить їх
(Тарас Мельничук. Князь роси. К. 1990)
Скільки б не знаходили нових рукописів віршів Тараса Мельничука і які б талановиті редактори не упорядковували книжки, – всі ці видання треба позначати як рукописну спадщину поета, а не завершені 
поетичні твори. Принаймні, такими є видання видавництва “Дискурсус” 2018 і 2019 років (“Моє ліплення оленя”, 2018; “Юнак милується автоматом”, 2019).
Канонічною збіркою віршів Тараса Мельничука залишається “Князь Роси” (1990) в упорядкуванні Івана Малковича. Навіть не “Чага” (1994), сигнальний примірник якої ще встиг потримати в своїх руках умираючий Тарас Мельничук.
Нині, 85 років поета проходить у час війни. Не до ювілеїв. Тим більше, не до ювілеїв поетів. Мельничук – один із найсуперечливіших мітів доби української незалежности. Бо важко бути великим, залишаючись у пам’яті людей руїнником власної долі. Чи як згадував один із найвідданіших його приятелів Микола Близнюк: він такі вірші творив, а люди лише згадують про горілку, яку він випив…
Кожен вірш Тараса Мельничука – розгорнута метафора світу. Їх не можливо аналізувати. Про них можна розповідати усе життя, не виповівши й дещиці з тієї Галактики, яку носив у собі, з якою воював і якої не подужав осилити поет. Але яка залишається свідченням перемоги Духа над тілом…
Євген Баран
