Що це свято в селі на Тернопільщині – справжня казка, гастрономічна й не тільки, загальновідомо. Приготування до неї теж були особливою магією, зі своїми ритуалами й обов’язковими драмами й комедіями. Останні у вигляді спогадів стають такою ж традиційною «стравою» за столом, як «вушка» з грибами чи пісний борщ. Мої дитячі спомини – родом зі скромної сільської хати поруч з крислатими горіхами, обійстя дідуся з бабусею на Вигнанці, близько Чорткова.
Саме «на Вигнанці», а не «у», все життя так було. Як і те, що село поглядало на місто з легкою погордою і згори цілком природньо, розташувавшись на пагорбах навколо. Згідно з легендою, колись давно чортківців, незаражених чумою, силоміць вигнали з міста під час епідемії, аби не захворіли. Тим на природі серед лісу сподобалося, бо подалі від магістрату і податків. Назад не повернулися і створили нову адмінодиницю, названу, звичайно, Вигнанкою.
Її передріздвяні історії любили згадувати мій дід і тато. В родині їх знали напам’ять, аж до інтонацій, з якими вкотре будуть повторені, але завжди слухали, ніби вперше. Адже кумедні й не без моралі.
Як-от про рецепт «медівників на сідалі». Бабця Марія пекла розкішні – високі, запашні, «повітряні». Діставши з печі, викладала стигнути на бамбетлі, з нього заздалегідь все прибирали, звільняли місце. Саме такого передсвяткового тижня до хати за чимось там навідався бабцин родич, пан Влодко. Бабця, пор’ядна галицька газдиня, одночасністю багатьох дій легко затикала за пояс Юлія Цезаря. Ліпила пироги (вареники), помішувала зупу, підкидала патиків до п’єца, прасувала обрус, пильнувала урвитля (мого тата). Тому й не догледіла, коли Влодко, трохи нетверезий, не звернув уваги і з розмаху всівся просто на бамбетль, щойно «освячений» випічкою. Два медівники одразу розчавлені «на пляцок», відтак непридатний. «Шляк би трафив, Влодку – чи ти є сліпий?!» – «Марусю, ти чо така зла нині? Ну, то я пішов собі, образивсі».
Назавтра біля криниці, також центру обміну інформацією, Влодкова дружина скаржилася бабусі: «Мій вчора набрався знов. Десь ’го так носило, не згадає ніц, але штани на дупі мав виваляні, подумати тілько, в медівникові! Я вам, Марусю, не брешу, бо навіть трошки спробувала – але ж був добрий! Такого пишного давно не їла-м, коби десь перепис на нього добути».
Інша історія – про мимовільну учту від вуйка Ігора, сусіда, на селі нелюбленого. Був то чоловік непривітний, сварливий, ще й «ідейний». Його хату обминали колядники, бо знали: не тільки нічого не дасть, але й прожене. На те й правовірний член комуністичної партії. Постійно виступав з рєчухами на якихось радянських урочистостях у Вигнанському клюбі, він же – будинок культури. На свята бігав з блокнотом під церкву переписувати прізвища дітей, яких односельці брали з собою на службу Божу. Однак, як і всі, ближче до Різдва різав любовно відгодоване «пацє» (порося), вудив ковбасу й шинку.
Спокусливий дим від копченого на вишневих гілках м’яса – найкрутіша місцева «Шанель», пахощі вабили також сусідських котів і собак. Вуйко Ігор відганяв їх дрючком і прокльонами. Щодо псів – їх на селі не прив’язували, ходили собі на волі.
Готову продукцію вуйко розвішав охолоджуватися на гілці сливки – високо від землі, Шарик і Пірат не досягнуть – а сам пішов за чимось до хати. Не врахував колаборації братів наших менших: коти миттю видряпалися на дерево, і самі почастувалися, і кудлатих колег внизу пригостили. Очевидці, які спостерігали сцену з-за парканів, стверджували, що все відбулося дуже швидко, хвостатим злодіям не встигли перешкодити. Чи, може, не надто й поспішали.
Розпачливі матюки вуйка Ігора було чутно на півсела. Аж сусіди спам’ятовували: «Прошу пана, ви би тако не паскудили язика перед Різдвом! То гріх».
Свято у вуйковій хаті того року було суцільно пісним.
Ці історії, разом з іншими, вже котрі пам’ятаю сама – усі з часів колишньої окупації. Радянської, «лайт», коли порівняти з сучасною російською на наших тимчасово загарбаних землях, але все одно – окупації. Коли колядувати можна було ходити лише «до своїх», про кого відомо, що дотримуються традиції і не донесуть владі. Коли ближче до дня народження Бога в школі завжди затівали якесь дурнувате збіговисько – чи то зимову «спартакіаду», чи «вечір совєцкой пєсні» – аби лише дітям залишалося менше часу на святкування.
Врешті, коли наступного дня до класу конче мусила зайти якась райкомівська хвойда з перевіркою: «А ну-ка, рєбята, всє мнє широко улибаємся!». Відтак баба ходила поміж рядами і заглядала школярам у зуби, буквально – дивилася, чи не залишився на них мак від куті. «Прізнаваємся – отмєчалі дома Рождєство? Ну?». «С***аку тобі зігну!» – відгукнувся, було, хтось із бешкетників. Може, й у нашій школі, історія не зберегла імені героя; був скандал. А райкомівська – типова дурепа, як окупантам і належить – про її «хитрощі» всі чудово знали, вчителі теж, і чесно брехали у вічі, що «в нашому класі ніхто не святкував, нє, ви шо!».
Це я і до того, що окупанти – тупі, жорстокі чи «лише» не дуже, безбожні – явище, приречене на зникнення. Обов’язково стане минулим, яке візьмуть на зневажливі кпини наступні покоління. Зате традиція, своє і свої, а також Різдво – вони рідні, коли треба, то всім перешкодам наперекір, через це й вічні. На тому й стоїмо.
Людмила Пустельник
