«Ясна річ, той, хто обрав для себе критику, має плекати в собі грубу шкіру. Принаймні так було в ті часи, коли критик перебував між Сцилою і Харібдою. Це сьогодні він (хоч вимираючий вид «чистих» критиків представлений буквально одиницями) в тому сенсі абсолютно вільний. Ніхто й ні в чому йому не указ. Може писати, що хоче і як хоче. Часто бува – за гроші, котрі йому платить за абсолютну апологію рецензований.
Особисто знаю кількох таких критичних кондотьєрів. Загалом же критику замінило щось подібне до «перехресного запилювання». Кожна літературна генерація обходиться своїми силами – й представники пишуть рецензії одне на одного. Звичайно ж, ці матеріали носять здебільшого рекламно-агітаційний характер.
Комерціалізація безнадійно витіснила будь-які спроби аналітики. Як виняток і приклад критика у традиційному, «реліктовому» розумінні цього слова можна назвати хіба що Євгена Барана, Петра Сороку, Олега Солов’я й почасти Ігоря Бондаря-Терещенка»
(Михайло Слабошпицький. Протирання дзеркала. К. 2017. С.263)
Спогади Слабошпицького (1946-2021), а він встиг з 2017 до 2021 року видати 4 об’ємні спогадові томи, і працював над 5-м, — на диво інформативно наповнені й аналітично обґрунтовані. При тому, що легко читаються. Як відзначав Шерех у листі до Слабошпицького від 28 червня 1994: «Крім того, у Вашому відгуку я відчув стиль, не підробку стилю, справжній, Богом даний і людиною плеканий. А це буває не часто. А зі 
стилем — виболеність. Не замовлення».
Згадка про мене сливе випадкова. Хоча на моє 50-ти річчя Слабошпицький надрукував у «ЛУ» ювілейну сильвету. З 2011 року, після письменницького з’їзду, на якому обрали Віктора Баранова головою, — ми були розсварені. Причиною стало те, що я на з’їзді підтримав Яворівського, а не Баранова. Причиною такого непростого вибору була моя ілюзія, що первий вже «нахімічив» з майном спілки досить, і більше йому не треба, а другий — хороший чоловік, але слабохарактерний, повністю залежатиме від Слабошпицького. Останній, попри весь свій зовнішній демократизм, залишався людиною жорсткою і авторитарною.
І хоча Слабошпицький залишався в контексті літератури, що визнавав і за мною (на львівському форумі 2013 ми зустрілися, обмінялися книжками і зазнимкувалися), але пробачити мені сего вибору він не зміг. Хоча сам все знав і розумів. Писав же про Качуровського, який обізвав Лятуринську графоманкою лиш за те, що поетка сказала щось іронічне на його адресу, підкріпивши цей спогадовий пасаж фразою Ніцше: «Людське – занадто людське».
Слабошпицький теж залишався в полоні «занадто людського». Я не дивувався і не дивуюся Слабошпицькому, бо сам мимоволі теж хворію на це «людське», що дуже часто стає вирішальним у взаєминах між писателями. І не тільки між ними. Це «людське» було, є і залишається притчею во язицях людської цивілізації на всіх етапах її розвитку. Чому ж її роля має бути инчою при цивілізаційному смерканні?..
А «чистим» критиком був і залишаюся я один. Так склалося. Про що не задумувався і ніколи не шкодував.
Євген Баран
