натрапив на вірш талановитого українського поета Леоніда Кисельова, і чотири останні рядки його відбилися в пам’яті назавжди. Не було в них якогось гучного виклику світові, не було чітко вираженого наративу. Навпаки, символ і думка, в тих рядках закладені, були якимись невловимими, незбагненними, щосекунди іншими.
А звучали ці рядки так:
Скудное утро и два силуэта,
Неразделимых, как грех и расплата,
Красная лавра на фоне рассвета
Черная лавра на фоне заката.
Вразила, змальована поетом, картинка. Адже саме так бачить Печерську лавру житель київського Лівобережжя — червону у світлі сонця, що сходить, і чорну на багряному дискові згасаючого світила.
Усі ми дивилися на це ледь не щодня. Але символ, як знак від Бога помітив лише поет. Читач сам може домислити: про що ці рядки. Скласти власний пазл із мозаїки запропонованих поетом символів: чорного й червоного кольорів, церковних бань Лаври, скудного світанку і заходу сонця, гріха й розплати. Підкріпити ним власні переконання і наративи нової епохи.
А вірш був написаний в середині 60-х минулого століття. Ці чотири рядки багато разів спливали в пам’яті. І зі здивуванням помічав, що з прожитими роками сенс їх змінювався, асоціації множилися, загадкова пророчість наростала. Утім, вони так і лишилися не розшифрованими до кінця, так і живуть у мені таїною…
Отак я, власне, і кваліфікую справжню поезію…
Вона — це завжди нескінченна багатозначність, множинність конотацій, метафор, асоціацій, алюзій, ремінісценцій і прихованих цитат. Вона — це майже маніакальне прагнення уникнути однозначності, публіцистичної прямолінійності, яка часто досягається використанням заяложених штампів, ярликів і “правильних” гасел.
Лобова подача в віршованій формі якихось ідей, закликів, звинувачень, проклять чи обожнювання – то не поезія. То – римована риторика, часто – пропаганда, чи просто зойк неосвіченої душі…
Поезія не називає речі своїми іменами, бо імена речам вигадали люди на свій недолугий смак. І лише поетові відомі всі істинні, потаємні імена речей. Політика має бути однозначною. Мораль має бути однозначною. Поезія — ні!
Один лише рядок справжньої поезії приховує в собі стільки значень, що вистачить на всіх — кожному за його смаками, освітою, світоглядом, переконаннями і принципами. І кожному — на всі епохи. Принаймні, так мені видається.
… Фейсбучани часто бідкаються: чому з пісні “Червона калина” майже завжди співають лише перший куплет? Я скажу, чому: бо він — поезія. А всі наступні — ні.
Євген Якунов
