Дивну назву має роман чернівецького автора Максима Дупешка — «Біля карети під мертвим лисом», що з’явився у Видавництві 21. Але не тільки назвою здивував мене автор. Будова роману подивувала не менше. Навіть не пригадую чи читала коли щось подібне. Річ у тім, що роман не має цілісного сюжету, хоч охоплює двохсотрічну історію однієї родини. Автор виписує цю історію, подаючи на суд читача окремі розповіді про кожне з дев’яти поколінь родини.
Починається своєрідна родинна сага з Наполеонівської війни 1812 року. В цей час прогресивна українська шляхта прагне використати театр воєнних дій для звільнення українських земель від залежності імперій, що володіють її землями. Одним з тих, хто хоче допомогти українським перемовникам, є чоловік з близького оточення Наполеона на ім’я Симон Бартез. Його прихильність до українців пояснюється походженням француза, його прадідом був козак Данило Люлька, який разом з Григорієм Орликом служив у короля Людовіка ХV. Тож українська кров і шабля Пилипа Орлика, яка перейшла йому у спадок, не дозволила Симону стояти осторонь проблем українців. З історії знаємо, що тоді прагнення українських еліт не 
увінчалися успіхом. Зате значно кращого результату в українсько-французьких стосунках досяг особисто Симон Бартез. Він одружується з сестрою свого українського товариша Маркіяна Росохи Юстиною і оселяється в Кам’янці-Подільському. Саме цей шлюб і започаткував династію, про кожне покоління якої і розповідає письменник Максим Дупешко в своєму романі.
Складається враження, що автор посадив нас у машину часу, щоб зробити швидку екскурсію крізь епохи та відстані. Ось ми опиняємося в часи подільського месника Кармелюка біля круч Смотрича, а ось вже споглядаємо за тим, як розписує паризькі собори Ежен Делакруа. Не встигаємо кліпнути оком, як опинилися у Відні, бачимо Зігмунда Фройда, а далі переносимося до Києва на званий обід Павла Скоропадського… Калейдоскоп прокручується і ми вже у міжвоєнних і воєнних Карпатах, а далі нас зустрічає повоєнний окупований Львів. Ну, а кінцем вісімдесятих — перша «Червона рута» та паростки національного відродження. І завершується ця своєрідна хроніка поколінь у наші дні в Чернівцях.
Але це не просто окремі замальовки тих чи інших віх історичного процесу. Всі ці події між собою дуже навіть пов’язані. Їхню тяглість забезпечує родовий зв’язок кожного покоління по жіночій лінії. Дев‘ять жінок одного роду постають перед нами ланками одного ланцюжка. Такий собі своєрідний генетичний код. Тут можна перефразувати біблію: Юстина породила Уляну, Уляна породила Юлію, Юлія — Анну, Анна породила Єлизавету, Єлизавета — Марію, Марія — Ольгу, Ольга — Ярину, Ярина породила Ксенію… І в цій неперервності закодовано велике таїнство. Та є ще одна обставина, що поєднує ці покоління. Всім цим жінкам впродовж двох століть сниться однаковий сон, який виявляється кодом до таємниці.
Ось такий дивовижний роман Максима Дупешка. Як на мене, єдиним його ганджем є те, що він… швидко закінчився. Справді, я прочитала цю утлу книжку за два вечори. Хоча матеріал, на якому базується твір, дуже об’ємний і глибокий. На його основі можна було б написати величну родинну сагу. Але, очевидно, у автора була інша мета: з окремих сюжетних клаптиків зшити суцільну ковдру історичного процесу та ще й накрити нею одну велику родинну таємницю. Що ж, він мав повне право на реалізацію саме такого варіанту. Бо цілком ймовірно, що таке дискретне висвітлення сюжету може мати навіть більше прихильників, ніж мав би фундаментальний історичний твір.
Та, незважаючи на стиль твору чи спосіб викладення, його ідеєю є те, що велике національне «ми» завжди складається з окремих приватних «я». Історія потребує пасіонарних особистостей для поступу. Саме такі люди і визначають вектор суспільства. Недаремно, крім вигаданих персонажів, автор ввів у свій роман багато реальних історичних постатей. Та все ж кожна людина, незалежно від ваги в соціумі, може мати вплив на хід історії. Бо всі ми є гвинтиками суспільного механізму, і головне не «заклинити» у відповідний момент.
Творчість Максима Дупешка знайома мені ще з його роману «Історія, варта цілого яблуневого саду», який є виявом особливої любові до рідних автору Чернівців. В новому романі він теж не оминув рідне місто. Бо саме в Чернівцях відбувається кульмінація цього двохсотлітнього ланцюжка подій.
Роман «Біля карети під мертвим лисом» є коротким викладом історичних подій за останні двісті років, тож має як просвітницьке, так і морально-виховне значення. Окрім цього, тут є яскраві персонажі, цікаві пригоди, романтичні стосунки та містичні таємниці. А це вже немало для читацького успіху. На обкладинці видання зображені вікна. В тому є певний символізм. Бо вікно — один із елементів сюжетної лінії роману, символ відкритості, потенційних можливостей та зв’язку із зовнішнім світом. Зичу Максимові Дупешку успішної реалізації цього символізму.
Галина Новосад
