Мої слова на прощання з другом-легендою… Шановна громадо, дорога родино мого друга Романа Ратушного, з яким прощаємось. Нині сумний, але історичний день. Скажу про події 104-річної давнини. Тоді кияни попрощалися з ровесником нашого Романа.
В газеті писали: «Чи є хто з українців у Києві, хто б не знав його? Хотілось кожному сказати щось тепле, ласкаве цій, усім дорогій, усім любій, усім рідній людині. … Він став душею молоді і теплим зв’язком між нею і старшим поколінням, бо він увесь – любов до України. Палкий
організатор, палкий промовець, теплий заступник усіх тих, що постраждали за Україну, 
любий, дорогий, незабутній… Він згромаджував, єднав молодь і разом з тим усією своєю істотою збуджував у людей старшого віку віру в долю України!»
Ці слова наче про нашого Романа Ратушного. Але так Людмила Старицька-Черняхівська писала про Володимира Шульгіна, який загинув у бою за залізничну станцію Крути. То була перша російсько-українська війна нашої епохи. В ній легендами стали Герої Крут.
Нині легендою стає Роман, який був і це боляче сказати «був» а не «є». Але він «був» нашим образом та проєкцією світлого майбутнього України.
Він захищав «Протасів Яр» від київської і дніпровської мафії. На акціях протесту захищав тих, кого переслідувала влада. Його переслідувала українська влада. Він захищав Київ, коли поруч було вороже військо. Як лицар у складі 93-ьої холодноярівської бригади брав участь у звільнені Тростянця на Сумщині. Загинув, обороняючи Україну від російських окупантів на Ізюмщині.
Його заповіт — ілюстрація доброти і розуміння прописних істин. Розуміння того, що потрібно підтримувати незалежні медіа і українську культуру. І його життя і його заповіт — це частина нової української легенди на ймення Роман Ратушний.
Мирон Гордійчук
