Наприкінці 2019 року в Україні вийшла книжка сербського письменника Владимира Арсенієвича «В трюмі». Це книжка про те, як розпочиналася війна в Югославії у 1991 році. У ній він описав три перші місяці цієї війни. А нині вже і ми прожили три перші місяці нашої війни. На початку червня Владимир Арсенієвич приїхав до України з великим вантажем допомоги для харківських медиків і разом з перекладачем його роману Андрієм Любкою доправив допомогу до Харкова.
Щиро дякую сербському письменнику і за роман, і за його солідарність з Україною! Ми можемо подякувати письменнику і перекладачу роману «У трюмі» за їх жертовну працю, купивши 
книжку у «Видавництві XXI».
Можливо я ніколи не придбала б цієї книжки, якби її перекладачем не був Андрій Любка. Його ім‘я на книжці, нехай то роман, есей чи переклад, для мене, апріорі, слугує таким собі своєрідним знаком якості. І навіть якщо якісь перекладені ним книжки я не зовсім розумію (бо все, що Андрій Любка пише сам, мені завжди близьке і цікаве), то це означає, що мій читацький рівень ще не дотягує до певної «книжкової полиці». І я маю стимул удосконалюватися.
Щось подібне можу сказати і про книжку сербського письменника Владимира Арсенієвича «У трюмі». В 90-х роках вона стала культовою у Сербії та в усьому постюгославському суспільстві. Війна на Балканах сама по собі була жахом Європи кінця тисячоліття, каталізатором страшних явищ в суспільстві: злочинність, наркоманія, захворювання на СНІД, суїциди.
«У трюмі» — автобіографічний твір, в якому Арсенієвич змальовує три місяці свого життя 1991 року. Війна на його батьківщині тільки розпочалася. Але суспільство вже відчуло і побачило ті жахи, які вона продукує. Тільки одинадцять днів довелося повоювати брату дружини автора — Лазарю. Молодий хлопець загинув на околицях Вуковара і не встиг навіть до ладу зрозуміти за що і чому воює. Інша історія трапилася з приятелем автора — Деяном. Він музикант рок-гурту, втратив руку на фронті. Його повернення до мирного життя в Белграді не увінчалося успіхом. Деян зводить рахунки з життям. Автор розуміє, що у всіх цих смертях, відомих і невідомих, є його частка відповідальності. Та він не бачить раціонального виходу з ситуації. Намагається залізти в якусь внутрішню оболонку і сховатися там. І все це відбувається на фоні очікування дитини, яку от-от має народити його дружина Анджела. Подружжя огорнуте страхом за майбутнє свого сина. Хоча воліють про це не говорити.
Хоч в книжці нема описів військових дій, та вона однозначно про війну. Письменник описує не саму «ракову пухлину», а ті «метастази», які вона пускає по всьому тілу Балкан. Думаю, що написання такого твору було своєрідною терапією для автора. Він видав її за свої кошти (а вірніше за кошти матері його дружини) не маючи ніяких гарантій, що поверне вкладені гроші. Бо у ті роки в Белграді книжки, м’яко кажучи, не були товаром першої необхідності. Йшла страшна війна. Але на диво книжку почали масово розкуповували і вона стала майже культовою. Можливо, кожен знаходив там себе чи своїх близьких. Владимир Арсенієвич описує прості буденні ситуації, а в наших очах постає глобальний катаклізм. Мабуть, у цьому і є популярність роману та визнання його у всьому світі.
В кінці книжки автор наводить стислу хронологію подій жовтня-грудня 1991 року на Балканах і в світі. Це дуже хороша ілюстрація тла, на якому розгортаються події роману. А ще він наче хоче сказати читачеві, що світ завжди буде жити своїм життям і чиясь локальна війна не надто його обходить.
Тема Балкан є дуже близькою і болючою для мене. Тому читати книжку «У трюмі» мені було і цікаво, і важко водночас. Я не надто толерую різні маргінальні явища, хоч розумію, що ховати голову в пісок — це не найкраща позиція. Важко все це сприймається ще й через те, що підсвідомо проводиш паралелі з сьогоднішніми подіями в Україні. Весь цей сюр, який оточує нас останнім часом, доводить до сказу. А розуміння, що ти не в силі щось змінити — просто спустошує. В таких ситуаціях письменник вдається до своєї головної зброї — пера. І, як підтвердження цієї думки, зацитую слова з післямови перекладача: «Писати — це найкраще, що міг зробити письменник, коли в його країні люди переважно помирали чи емігрували. Я намагався припустити, що в схожій ситуації перекладач має діяти за цим же принципом».
Галина Новосад
