Ще осінь не знала про темні столітні бори.
Столітні бори ще тоді і не чули про осінь.
Її не було ще. Була лише туга пори,
Коли вже притулку шукають ошукані лосі.
Пристрашені квіти тоді відлітають кудись,
Лишаються тільки — ворони, ворони, ворони.
І небо — не небо, а скрадлива ніжність води,
Де вже не літають, а просто повільно холонуть.
По голих полях вже не ходить висока краса.
Була така осінь — в урочищі Щека і Кия.
І досі ще думка шукає древлян по лісах,
І пам’ять, як вовк, на самотньому вовчищі виє…
(Сергій Осока. Сьома сніжинка січня. К. 2002)
Це перша дебютна збірка Сергія Осоки, як переможця конкурсу «Гранослов». Нині автор себе реалізовує як в поезії, так і прозі, і, навіть, був номінований на Шевченківську премію зі своїми оповіданнями.
У дебютних віршах вже вимальовуються особливості поетики Сергія Осоки: здебільшого віршована сюжетна канва, перелічувальна інтонація, витворення настрою за допомогою таких собі формально-візуальних картин.
Важко побачити у першій збірці «пазурі лева», але маємо увагу до деталі, фольклорну орнаментику, не барвисту, а стриману, моментами шевченківські картини і ледь вловимі соціяльні настрої.
Чогось бракує мені у цій збірці, до кінця не можу зрозуміти чого. Можливо, поетичної пристрасті. Все в Осоки «пораховано», як у заможних мультяшних кротів, а найголовнішого – крил — не видно. Хоча, це перший виліт, і молодий автор сам ще не знав, чи вдасться йому політ, тому й писав:
Ось я вже лечу // над вашими стріхами // як летять птахи // очищені з вирію // Чекайте мене // Не чекайте мене.
Євген Баран
