Прийшли з сином до тітки Теклі. Принесли гостинців. А вона обіймає нас і махає руками:
— Та що ви, діти… То я маю вас пригощати! Бо у мене ж все своє — у хліві і на городі. А ви ж гороцькі, то вам тра‘ купляти…
І вже кинулася до комори, щоб нас чимось пригостити.
Я тішуся. Бо тітці Теклі вже 85. А вона, слава Богу, сама собі дає раду. Під хатою — яблука і рясний виноград, по подвір’ю поважно ходять качки, все навкруги чистеньке, охайне. Скрізь видно невтомні дбайливі руки господині.
— Так було завжди! — кажу тихенько до сина.
— Уже все не так на старість… — ніби почула мої слова, відказує тітка. — Не хтят мої ноги мене слухати. Вже не йду далеко… Діти сварять, що вже не тра‘ ніякого хазяйства. А я таки звикла… Бо 
воно хоч і курка чи качка, а без мене не проживе. І мені веселіше: це ж кожного разу нагодуй, подбай — то й ніби є для чого жити…
Далі говоримо з тіткою про своє життя. Бо нас із сином покликала на Поділля сумна подія…
— Ой, знаю, діти, про ваше горе… Молюся за безсмертну душечку нашого воїна Ігора. Хай з Богом спочиває. Я за всіх молюся, хто зараз на фронті. І за тих, що вже полягли… Так шкода молоденьких хлопців… Тяжкі часи… Але вони минуть! Треба вірити! Я день і ніч молюся…
Обіймаю тітку на прощання. Ніби набираюся від неї доброї сили і снаги. Вірю, що все буде добре.
Вона молиться за нас усіх…
Антоніна Палагнюк
