Волога і різка, мов контури дерев,
в повітрі застряє Господня арматура.
Вирізблюється день, холоне між дверей
блукаюча вода – твоя температура.
Поважне надбання – ця вогкість по ровах,
ці розчерки птахів, що в’язнуть сторожами
допоки будуть нам стояти в головах
великі небеса великої держави,
це коливання, цей тижневий падолист,
це обважніле тло, немов червона паста.
Розхитуєш містки, якими подались.
Так легко перейти, така спокуса впасти.
(Червона фіра. П’ять років від дня запліднення: Стіхи / Післям. Іг. Бондара-Терещенка. – Харків: Тутвидав, 1996. 28 с.)
Це третє і останнє самвидавівське видання, яке мені спрезентував Сергій Жадан. Перші два (“Рожевий деґенерат” і “Генерал Юда” були подаровані в серпні 1993 в театрі Заньковецької; це – весною 1997 у видавництві “Смолоскип”, яке знаходилося за київським цирком).
Молодість добра тим, що ще нема розрахунку, з ким треба дружити, а з ким ні; кому варто дарувати книжки, а кому ні.
Починаю згадувати покоління Жадана. Соловей, Скиба, Мельників, Дністровий, Кіяновська, Савка, Крук — це найпомітніші. Трошки старші Андрусяк, Бедрик, Девдюк, Павлюк. У принципі, усі вони втрималися в літературі з більшими чи меншими здобутками. Найцікавішими у 90-х залишаються Бедрик і Кіяновська. Найпопулярнішим – Жадан.
Цей єсєнінський “вибрик” у поведінці: як він читав свої вірші на столі в стефаниківській авдиторії ПНУ в грудні 1995, світло-русий худенький хлопчина в незащіпленому чорному плащі… Щось було в його поведінці ґеніяльно-викличного. Цей “реповий” стиль читання, ця 
харківська “Динамо-машина”, яка із луганського хлопчини Жаданова зробила кумира харківського студентства Жадана.
Ніхто не знав, що буде далі. А далі був приїзд Жадана з Кокотюхою в Франківськ із твердим наміром познайомитися із Андруховичем. Вони зайшли до мене у гуртожиток, взяли адресу і телефон. Тоді ще в київських тусовках жартували: Жадан ніяк не визначиться, за ким носити плаща, за Цибульком чи Андруховичем. Жарти-жартами, але мета була вже чітко визначена – орієнтація на літературний успіх.
Події московсько-української войни спрацювали на створення суспільно-політичного іміджу Жадана. Отой Харків весни 2014, розбита до крові голова молодого поета-борця. Все це викликало суспільне захоплення мужньою позицією молодого трибуна…
Що буде далі, – мені не цікаво. Хай живе і пише. “Бо, коли зірки світять, значить, це комусь потрібно”. До літератури це має опосередкований стосунок, але на смаки молодіжі ще впливає.
Хоча читацька увага у нього нестабільна. У книгарні “Сучасна українська книга” я поцікавився запитами покупців у літній сезон: Матіос, Винничук (“абабагаламагівські” видання обидвох), традиційно Шкляр. “Жадан?” – запитую. “Ні. Одна книжка в місяць-два”.
Запити покупців не показник, але сигнал. Але Жадан, як і його гуру Андрухович, зорієнтовані уже не на український книжковий ринок. Вони думками і тілом там – у захмарних вершинах европейської літературної кон’юнктури. Харківська “динамо-машина” чітко визначила мету…
Євген Баран
P.S.
Дивний текст, Евгене. Крок уперед, два-три-чотири назад. Для чого це? Оточення стискає, ніби павутиння? Зі згадок позалітературних – розбита голова в 14-му. А де згадка про сотні поїздок на фронт? Ще до 22-го року. Де згадка про сотні автівок і багато чого іншого, переданого поетом для Сил Оборони за два роки? Чому немає згадки про теперішнє долучення Сергія до лав бригади Хартія? І, якщо вже про плащ Андруховича, то де сьогодні Андрухович, а де Жадан? Зокрема і в літературному аспекті. А найбільше розвеселила згадка про книгарню. Я останні нові книжки Жадана купував виключно он-лайн. Підозрюю, молодь купує так само. Як мінімум, дешевше.
Олег Соловей
Я гадаю, що книжку про Жадана мав би написати ти, а не Дзюба. Бо ти маєш до нього сентимент і більше розуміння. Я ж знаю тільки те, що знаю і що читаю…
Євген Баран
Була така думка колись. Але вже. Я повертаюся туди, звідки починав: більше читаю, менше пишу, іноді роками взагалі не пишу. Життя читача значно комфортніше за життя письменника, – зауважив у своєму дебютному романі Мішель Уельбек, і я з ним згоден. До того ж, є й об’єктивна реальність: у мене в цій країні немає видавця. Тому хай пишуть ті, кого у нас видають, – таких чимало.
Олег Соловей
