Війна продовжується. Її кривавий танок зі смертю далекий від фіналу, і ті «марафонці», які думають що ми за мить від перемоги, сильно помиляються. Згідно провладного наративу, у нас далеко не один фронт… ще є економічний, духовний, культурний, ну, і решта фронтів. Зрештою, за кількості фронтів ми «взули» Третій Рейх, феєричніше «мочимо», аніж «Динамо» — «Барселону» в 97-му!
Усе це можна об’єднати в один елітний “Тиловий фронт”. Там, на тому фронті, роздають грамоти, тим, хто в «страшних муках», не шкодуючи себе, рве волосся в інтимних місцях тиловим фронтовикам, стриже тилових інвалідів, під нещадним і щільним вогнем гнівливих постів хейтерів та інфлюенсерів забезпечує кавою тилових розвідників фінансового фронту. І, звичайно ж, має бути певна структура, що з’єднує фронт з тим примарним, але
надважливим, тиловим фронтом.
І така структура є. І ім’я їй — Легіон!!!!!!!!!!!
Страшно? Нє? Ну добре. Ім’я їй — ТЦК. Вже страшніше, правда? Торговий центр коплектува… тьфу, блін… Територіальний центр комплектування — це Харон, що плаває бурхливою рікою Української бюрократії. Але від персонажа античної міфології наш ТЦК відрізняється тим, шо Харон, хоча б точно знав шо робить, куди *издує і кого переправляє. ТЦК ж не знає ні*уя!
Дивним є той факт, що закон працює якось в одному напрямку. Тобто, закон каже, мовляв, у мене є обов’язок захищати країну, я зобов’язаний у разі агресії проти моєї держави стати на її захист.
Не маю нічого проти, більш того, я не розумію як можна інакше?! Як можна сидіти у файному будиночку в горах, коли якийсь чмошник вбиває та грабує твоїх людей. Але най буде. Люди різні. І кожен має право на свою думку і вибір. Далі, знову ж таки закон, говорить, мовляв за те, що я воював, що я такий син України, 
герой, пацан-незасцяв, маю пільги, подяку від держави і т.д. Проте щоб отримати це все це — п*здуй до Харона, він переправить тебе. Та схоже, що ТЦК може перенаправити тебе хіба шо, вибачне, на*уй.
Там ніхто не знає хто чим займається. Хіба би справа йшла про ухилянта, якого зловили і привезли — тут все чітко. А от куди іти списаному військовослужбовцю — не знає ніхто. І до того ж, ще й очі перевертаються так, наче ти їм там всім винен, бо напрягаєш, бо вони ж змучені, ото сидіти від 8-ї до 18-ї. Тож тебе направляють в якийсь кабінет, наче навмання (там уже розберуться), звідти — в інший кабінет, де за*обаний тяжкою службою мужик, максимум лейтенант, каже «ти шо думаєш це так всьо просто?», і відправляє тебе у третій кабінет, де файно нафарбована дівчинка, з гарно вимитим і зачісаним волоссям, у чистенькому пікселі і модній флісочці, на твоє «бажаю здоров’я, дозвольте?», перевертає очі і манірно відповідає: «не дозволяю, я зайнята, я ще з попереднім не закінчила…».
Десь в цей момент, в мозку перемикається тумблер, і ти згадуєш як то було на фронті — якщо ніхто ні*уя не знає, не вміє, не хоче, не буде, то іти треба до начальства, по вертикалі. Начальника на місці нема. Тож ти лишаєш позаду стомлених тяжкою службою працівників ТЦК і йдеш, так нічого і не вирішивши.
Можна було б підняти гівно нагору, почати розбиратись, кричати, вимагати, але…, тут же, наче, свої, не кацапи, не вороги, тут же вбивати не можна, тут же тил, а не фронт… Чи фронт? Я щось заплутався…
Викурюючи третю цигарку, під нещодавно відреставрованим фасадом будівлі ТЦК, згадую, що так само багато курив і там… І ти, ніби-то в тилу, та все ж так само на фронті, на тиловому фронті…
Павло Ісаченко
Фото Леоніда ЛОГВИНЕНКА
