Нині ніхто не читає російську літературу, а я вирішила перечитати славетне оповідання Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Спонукала мене до цього стаття Петра Кралюка на сайті радіо «Свобода». Йдеться про українізми в мові російського письменника, який народився на Донщині, мати якого була українкою.
Здається, тих українізмів було ще більше, бо редактори змусили Солженіцина попрацювати над оповіданням, але і після просіювання у мові твору так і лишилася «думка», «хлопець», «Павло». Досить добре передано українську мову Павла-зека, згадано молодого хлопця, що хрестився перед обідом. Оскільки наратором є Іван Денисович, то він зауважує, що цей молодий хлопець, мабуть, «бендеровец» останнього призиву, бо старі вже не хрестяться, а російська людина не хреститься ніколи.
Дуже цікавим є написання «бендеровец» — послідовно, а не «бандеровец», що свідчить, що не тільки Солженіцин, а й редактори не знали, хто такий той Бандера або вважали, що він Бендера, або взагалі думали про молдавське місто Бендери. І нарешті останнє: це оповідання про те, що навіть в’язні таборів можуть відчувати щастя, що кожній людині відпущено стільки щастя, скільки вона може взяти, що щастя не залежить від місця.
Думка красива, але невірогідна. У таборі, де вічний шмон і вижиття, людина не може бути щасливою, або людина ця зовсім іншого типу — така, як Іван Денисович, людина, що змирилася з неволею. Таким і є російський народ. Один персонаж в оповіданні — інтелігент кричить московському кіношнику-зеку: мене хвилює, про що говорить мистецтво, мене не хвилює як. Цей інтелігент хоче, щоб у мистецтві була думка, котра допомагала б йому жити, точніше вижити.
Солженіцин у контексті Гулагу ретранслює думку про примирення і тихе табірне щастя. Немає у нього жодної непокори, неприйняття чи боротьби з Гулагом. Принаймні у прочитаному мною оповідання нема. Це оповідання –констатація, натуралістичне відтворення повоєнного гулагівського побуту.
Роксана Харчук
P.S.
До «Івана Денисовича…» ставлюся прохолодно. Для мене цей твір був і є демонстрацією покори типово російської людини. Українська людина не така. Це простежується в багатьох творах Солженіцина. Хоча українськості він не сприймає, навіть боїться її. Але Ви точно підмітили про шукання щастя в нещасливих умовах. Це чи не основна тема в його творчості. І це чи не найсильніше виражено в романі «Раковий корпус». Як на мене, то це найкращий твір письменника.
Петро Кралюк
Та на похованні Солжєніцина йому були віддані почесті, що «полагалісь» тільки генералам кгб ссср та генералам фсб рф…