«Ой радуйся, земле! Син Божий народився!»… Біля метро ватага молоді (хлопець і семеро дівчат) дзвонять срібними голосочками на весь Контрактовий майдан, викрешуючи із сутіні сліпучі грайлики-приски. Став як укопаний. Наче чотири десятиліття одним махом згепав з карка та й випростався на повен дих, готовий злетіти. Задріботіло світло ліхтарів, заграло серпанком, наче тиха вода, сонцем голублена… Затепліло при повіках, мінилося переливами, здіймало у грудях пружаву хвилю. Росла колосистим снопом, лоскочучи горло. До щему.
«Застеляйте столи, та все килимами!..»
Килимова доріжка м’яко лащиться, мов зі споришу. Пообік — кімнати у напівмороці, в одній гості за столом. А доріжка все мимо, все мимо. Йдемо за господарями: у сутіні він і вона торкаються плечем до плеча і погойдуються, немовби сухорляві київські тополі при зорях. Нарешті. Стежа стікає нами до просторих покоїв. Розплющує світло люстра — велично, наче в театрі. Біля серванта господарі — Микола Бажан з дружиною. Врочисті: велич вівтарної частини храму.
«А що перший празник — Рожество Христове».
Господиня міцно тримає чоловіка за лікоть, а класик радянської літератури, лауреат Ленінської премії, автор хрестоматійного «Польоту крізь бурю» раптом забрижився рясними зморшками і захлипав, мов дитина. Губи скулилися і тріпотіли, неначе грудочка спійманої птахи, — він був безсилим, упокореним, дитинним. Як насичений днями вірянин на останньому причасті. Його сповідало Минуле і він не крився перед ним, а покутував сльозами щось велике і тяжке.
Отак щедрували під його нестримне хлипання. А коли повіншували, він озвався, наче дідо-осокор зарипів: «Дякую, діточки. Останній раз я чув таке в 1919 році, коли служив бухгалтером в Умані».
«А що другий празник…»
Бачу очі Степана Івановича Олійника — теплий присмерк у сивих хмарках. Ставний, мовби Дідух, і величний, як Бог.
«А що третій празник…»
Плаче, спершись на миличні «ноги» Василь Васильович Цвіркунов, а господиня, Ліна Василівна Костенко метушиться, немовби убралася в дужий вихор нашої Коляди. «Я Доктор-лєкар, київський аптєкар, кров вливаю, кров виливаю — свої, чужі болячки вставляю… Що в награду получу?» — «Ой, зараз-зараз, буде вам нагорода!» — господиня тут-таки дістає фіолетову банкноту (двадцять п’ятка!), кида у міх. Без гадки, що оцим своїм «зараз-зараз…» уносить невиправне сум’яття у наш колядницький сценарій, бо тут мають не господарі вступати, а наш Дідик, з реплікою-проханням дорого не брати. Але втрутилося торнадо на ймення Ліна і… Доктор-лєкар, вірний сценарному заповітові і поняття не маючи про театральну імпровізацію, починає свою репліку знову. І знову на словах «Що в награду получу?» Ліна Василівна зі своїм «зараз-зараз!..» біжить на балкон і вертається з палкою ковбаси. «Ось!». Втретє наш «Доктор» репліки не проказав: 
хтось таки з нашої ватаги, збагнувши, що отак за театром щедра господиня знічев’я перенесе до наших міхів увесь свій родинний харчовий запас, — не дуже гречно коцнув ногою «умерлу» Козу і пришипів: «Ану, вставай, розлігся тут…»
«Хай святкує з нами…»
Михайло Стельмах, Олесь Гончар, Микола Бажан, Степан Олійник, Олексій Коломієць, Василь Козаченко, Дмитро Прилюк, Вадим Собко, Павло Автомонов, Володимир Нероденко, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Анатоль Костенко, Сергій Плачинда, Юрій Ткаченко, Алла Коваль, Олег Бабишкін, Іван Прокопенко, Віталій Тоїчкін, Анастасія Рокитько, Борис Стеля… Най царствують…
«Вся наша родина…»
Анатолій Мокренко, Іван Драч, Борис Олійник, Микола Жулинський, Дмитро Павличко, Ніна Матвієнко… Най вам зародить жито-пшениця, всяка пашниця! На многоліття земної Коляди!
… Дякую вам, діти, срібноголосі щедрувальники-віншувальники! Разом з іншими глядачами-слухачами радо кланяюся вам до маківки вашого Міха, аби множилися «наколядини». За нинішній Щедрий Вечір, спогадами колосистий, співом запашистий.
Валерій Ясиновський
