Суспільство

«Ой радуйся, земле!..»

«Ой радуйся, земле!..»
Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся!
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!
З першими звуками цієї колядки моя душа завмирає… У Святий вечір і стіл святочний: поміж дванадцяти страв сяють свічки, з чотирьох кутків одганяє злих духів часничок. І величається кутя. Ситна, медова, вона – господиня цієї таємничої вечорової трапези.

А день Різдва! Величальна служба у храмі особлива – єднання з Народженим Сином Божим. Молитви сприймаються глибше, люди помітно добрішають, а краса храму аж сяє величчю. І от він, момент особливого щастя: церковний хор заспівує колядку. Її тут-таки підхоплюють парафіяни: чоловіки, жінки, діти. Молодь і люди в літах дружнім віншуванням сповіщають про народження Ісуса. Ніжний щем, трем у голосі і переповнена радістю душа… Цей урочистий спів, це щире зичення «даруй літа щасливії»… Наче на крилах злітаєш.

А ввечері виводимо в люди свою коляду, бо яке ж Різдво без неї? Ватага наша невелика, але своя, рідна. Цвітасті хустки, Вифлеємська зірка та кошик, прикрашений квітами, – її святкові атрибути.
Колядуємо не голосами – серцями. Щирістю, яку і за грубі гроші не купиш, заповнюємо людські мешкання.

Нова радість стала,
Яка не бувала.
Над вертепом звізда ясна
На весь світ засіяла.

Ясніють щастям діти, плескають у долоньки, очі господарів і господинь бринять вологою, крадькома втирають сльозу бабусі. Стриматися й собі тяжко, але ми усміхнені: колядники ж не хнюпають. І все ж мене бере цікавість, після нашого колядування у черговому обійсті наважилася озватися до господарів.
– Свято, – кажу, – чого ви плачете?
– Бо за всі роки, відколи ми тут, ніхто до нас не приходив колядувати, ви перші…

Обходимо будинок за будинком. Колядуємо і на ганку, і у світлицях, і за столом, але найбільша втіха, коли з нами колядують господарі. В одній вітальні, де нас приймали, над каміном висіла гірлянда з лісових прикрас.
– Ці соснові шишки зібрали з усіх областей України, – повідали господарі. – Ми любимо подорожувати країною. І звідусіль привозили шишки. Тепер у нашій хаті пахне лісом України.

В інших оселях бачили дивовижні вишиті рушники на святкових столах. Зустріли чоловіка, який дотримується давніх різдвяних традицій, навертає до них і своїх сусідів. Провів і нас до їхніх обійсть.

Звісно, подекуди люди ще соромляться коляди. Стидаються поділитися усмішкою, добрим словом, щирим зиченням. Вагаються, чи впускати у свій дім ту радість, яку несуть колядники. Але коляда від того не журиться. Вона радіє, бо є ми! І будуть ті, хто підхопить, хто понесе її завтра у люди. Колядки й Україна – вічні.

Марія Герасименко,
студентка Інституту журналістики Київського
університету імені Бориса Грінченка
«ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.