Хочу, щоб тиждень розпочався з позитиву. Хоча б невеличкого. У суботу по обіді мої добрі лікарі відпустили мене на кілька годин додому – помитися, переодягнутися тощо. Оскільки це був четвертий день інтенсивного лікування, почалось характерне больове загострення. І от я ледве плету ногами до зупинки, аж бічним зором бачу на “п’ятачку” чоловіка типової рибальської зовнішності, який продає рибу…
Наближаюся – і справді на ящичку лежить шість свіжесеньких щук, кожна в межах кілограма.
— А я так мріяв цього року продуктивно спінінга покидати, — кажу, привітавшись. — Але ж ні…
— А я ось кілька годин покидав — і одинадцять штук, — усміхається чоловік. — Дві вдома залишив, ну, і продав уже трохи…
— Скільки коштує? – запитую, бо ж недарма моє сонечко Тетяна Шептицька називає мене “рибна душа”.
— 120 за кілограм. Але вам буде за 100…
Я дякую, він важить рибину на кантарику. Бачу, що позначка добряче заїхала за 1 кг, але він каже: «Сто гривень». Розраховуюсь, хочу йти, але він: “Почекайте, ось вам ще від мене!” І дає ще одну щуку.
Ніяковіючи, тисну йому руку.
На зупинці юрма людей. Стаю трохи осторонь. Не минає і хвилини, як зупиняється “Рено”, відчиняється вікно і: “Вам куди?”
— Та два квартали вперед, — кажу.
— Сідайте, підкину, мені по дорозі, — каже водій, а коли я вмостився, додає: «У мене племінник теж у ЗСУ…»
Люди, ви чудові! І завдяки вам ми переможемо!!!
Сергій Пантюк
