Культура Суспільство

Що знає про життя холодний вітер?

Така сувора пані нинішня осінь. Люблю її, непривітну. Мене добряче ганяють її вітри – забивають подих, але частіше штовхають у спину: не стій! Рухайся! Давай, вперед! І тоді я розвертаюсь до них обличчям, але вони не дають мені сказати те, що я думаю про їхні поради.

Безкінечні дощі нагадують улюблений трек моєї юності Solid Sleep – Tears. Хто пам’ятає його тепер? Мене тягне у місця, де я чула цю музику крапель і сліз. Дискотек, де ми танцювали, більше немає, навіть спогаду не залишилось. Стежок у парку, якими ми гуляли із одним плеєром на трьох – теж, їх знерухомили, закатали в асфальт.

На місці кафешки, де мене учили грати в більярд – центр реабілітації. Зараз він потрібен усім нам. Бажано, щоб у кожного – персональний. Щоб у фойє тебе зустрічав твій реабілітолог, спокійний, усезнаючий, усерозуміючий, підійшов, мовчки обійняв, сказав оте пустопорожнє «усе буде добре», або нічого не сказав, просто дав послухати улюблений трек, і щоб вперше не було сліз, або навпаки, вони вперше запекли в очах. А потім добре було б зіграти в більярд. Із тим, кого вже давно немає. Під музику крапель і сліз. Усе те життя так далеко. А минулий рік і минула осінь ще далі. Між нами тепер – кладовища і центри реабілітації. І так буде завжди.

Знову налітає вітер, штовхає у спину: не стій! Рухайся! Давай, вперед! Онде клумба із чорнобривцями, ти ж їх так любиш, засунь туди свого носа і заспокойся. Холодні вітри цієї осені точно щось знають про життя.

Ольга Лілік

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.