Сніг під ногами скрипів, і то так голосно, що мої думки в голові плуталися, уривчасті образи й почуття, зринаючи з глибин памяти, набігали одне на одного, відштовхувалися, перепліталися, щезали й виникали знову. Я ступав поволі, зупинявся, чей, коло кожного куща чи дерева, застигав, намагаючись стишити хаос, який вирував (так принамні мені здавалося) як у моїй свідомості, так і навкруги мене.
Втім, марні були всі мої зусилля – безлад у мені і довкола мене не припинявся ні на мить. Тож я тільки й міг, що безпорадно стежити, як невпорядкований нурт моїх думок, образів, почуттів замінюється неспогаданим скрипом снігу під ногами, його сліпучою білиною, а наступного змигу все знову поверталося до думок, 
образів, почуттів, і тут же знову витіснялося скрипом снігу під ногами… І так без кінця, то одне, то друге, то одне то друге… І це тривало довго, може, пів години, а, може, й цілу годину.
Аж ось я врешті запримітив, що хаос навкруги мене і в мені не один і той же хаос, зауважив, що скрип снігу і невгамовний крутіж у моїй свідомості не тотожні за своєю природою, чимось відріжняються, чимось дуже суттєвим. А коли придивився уважніше, то виявив, що і те, і те є абсолютно непоєднувані за своїми засадничими властивостями. Перше має в собі щось живе, що наснажує, друге, навпаки, містить в собі щось мертве, що згнічує, позбавляє сил. І тоді мене осяяло, я зрозумів, що скрип снігу є попросту тим самим благословенним “тепер”, потуга і краса якого вперше відкрилися мені ще тоді, багато років тому в горах Перу.
З того часу моя душа незмінно тягнеться до цього благословення, але щось цупким хапом тримає її і щоразу повертає до мертвого світу уяви, світу думок і символів. І я збентежений, здезорієнтований раз-поза-раз сахаюся як неприкаяний то в один, то в другий бік, будучи неспроможним чітко розріжняти живе та мертве і з гіркотою усвідомлюючи, що все моє життя – це якесь безустанне болісне метання між тим і тим і що це, можливо, триватиме вічно.
Як же я так легковажно втратив цю здатність розріжняти? Як не укмітив, що скрип снігу і роїння думок аж ніяк не одне й те ж? Тож не дивно, що за стільки років, відколи я повернувся до Києва, а потім усамітнився в цьому селі на Подесенні, мені так і не вдалося навіть трохи наблизитися до того, за чим так тужила моя душа. Адже це незаперечна правда, що з якогось часу ті короткі спалахи безпричинної радости від, здавалося, таких нічим непримітних марни́ць, як сві́ргіт омелю́хів у верховітті вяза чи тремтливий рожевий полиск призахіднього сонця на тонюсінькому льодку озерця, що далі, то рідше навідували мене.
Бувало, що цілими тижнями я почувався наче ізольований від навколишньої дійсности – дивився на дерева, хмари, забілені снігом дахи далеких хат, проблиски світанку за темною смугою вільх і нічого, крім гнітючої байдужости не ворушилося в моїм серці. Складалося враження, що повсякденна реальність закрилася і не бажає помічати мене. Я почувався наче покинутий, відторгнутий усім і вся. В такі дні мене огортала невимовна гіркота, мені здавалося, що ті невеличкі радощі, які приносило мені довкілля і які ніяким чином не залежали від моєї волі, ніколи більше не навідають мене. І тоді я з жахом починав думати, що мені в цьому світі, в самотині мого життя нема більше звідки черпати енерґії, щоб жити, а, отже, завтра-позавтра може настати та остання година, коли треба буде таки зважитися і самому рушити в далеку путь, з якої нема вороття.
Сьогоднішнє, таке неждане-негадане одкровення, що скрип снігу під моїми ногами повен життя і аж ніяк не мариво, не плід моєї уяви, неабияк додало мені духу. “Тож не все так погано, бідако, ще трохи поживеш, ще не всі втрачено шанси!”- беззвучно прошамотіли мої вуста і я спроволока рушив до хати, обережно ступаючи по снігу і впиваючись його дивовижним скрипом при кожному новому крокові.
Уже біля криниці я на мить озирнувся на сад – з неба повільно опускалися дрібнюсінькі сніжинки й щезали у рельєфному, густо переплетеному вітті яблунь, груш та вишень. Ця картина заворожувала. В ній було те невисловне, що не годна схопити жодна, навіть найвитонченіша думка.
У хаті я довго не знаходив собі місця, нехотя брав до рук яку-небудь книжку і тут же клав її назад, стояв біля вікна і довго вдивлявся у високу розлогу тую біля дровітні, а то й просто ходив від груби до дверей не взмозі зупинитися, тоді врешті сів за компютер і став гортати новини. Повідомлялося, що контрнаступ української армії на Півдні застряг в напрямі Токмака, а навколо Авдіївки Донецької области точаться вкрай важкі бої з росіянами, які безперервно атакують. У голові вимальовувалися гнітючі картини засніжених окопів і бліндажів, розпанаханих бомбовими вирвами, понівечені тіла загиблих, поміж яких вовтузяться вояки, раз у раз стріляючи кудись у темінь, де ворог. Ці видива цілковито опанували мене, і я, сидячи на стільці, вкритому овечим хутром, знай обливався холодним потом, бо мені здавалося, що це я сам один з тих вояків, можливо, поранений, лежу десь на боці, скоцюрбившись, і поволі стікаю кровю. І ніхто з побратимів не звертає на мене уваги, бо зараз не до мене, триває бій, треба за всяку ціну відбити ворожу атаку.
Коли ж прийшов до тями і зрозумів, що я не на фронті, а в себе вдома, сиджу, внуривши очі в монітор компютера, то аж розсердився на себе, що так безоглядно здався на волю уяви.
— Знову марива розуму цілковито вирвали мене з живої реальности, — прошепотів з гіркотою. — Виходить, ці марива таки сильніші за мене, раз я не годен бачити силу й красу думки і водночас залишатися вільним від думки.
Я зиркнув у вікно й напрочуд виразно побачив те, що є – білий сніг, зелену тую під дровітнею, сонце, зависле доволі високо над темним обрієм, непривітне, холодне, як і належить зимовому сонцю… Тоді, відступивши від вікна, глянув на стіну. Стрілка на великому круглому годиннику вже перетнула одинадцяту. Зближалося полудне.
На деякий час я застиг на місці, уважно вслухаючись у довколишню тишу і ліниво споглядаючи рух думок. Вони виникали невідь-звідки, мляво пливли кудись і вмирали, щезаючи невідомо де. Одна за одною, одна за одною… І це було у мені і разом з тим наче поза мною.
І тоді я прошепотів, дещо перефразувавши, ці поетичні рядки:
Не припинайся, не припинайся,
не припинайся ні до чого…
І що тоді?
Сніг білий, а туя зелена.*
————————————–
*Невідомий автор. З давньої японської поезії. В ориґіналі замісць «туя» стоїть «сосна». Подано з памяти.
Володимир Яворський-Волдмур
