«… час збирати каміння збігся з часом розкидати. Це тим трагічніше, що ти нічого не збирав, ти не руйнував гнізда перстенів. Хіба що стежив за вогником під блідістю. Стежив за істиною, а вона полягає в тому, що рукописи не горять, хоча вогню в природі скільки завгодно. Як і збігів — донесхочу.
Ставиш перед собою архіважливе питання: яке каміння розкидатимеш синхронно з процесом збирання — те, якого ти не збирав, чи те, котре ти, можливо, зібрав? Якщо “можливо” збувається, камінь у перстень приносить Сізіф. Та це лише припущення: фізично тобі не до снаги водночас бути і не бути.
Демонтуючи демона, припускаємо: неймовірне збулося. Ти спромігся рухатися в двох 
напрямках воднораз. Напрямки протилежні. Якість неологізму залежить від того, який комплекс неповноцінности сповідуватимеш — Сізіфів чи християнський»
(Станіслав Вишенський. Метастази: Хроніки. – Київ: Юніверс, 2003. 224 с.)
Зі Станіславом Вишенським (1944-2018) я познайомився восени 1992 року в Будинку Актора (вечір Бу-Ба-Бу). Сидів біля Романа Кухарука тихенько, а коли помітив, що я на нього уважно дивлюся, “тихесенько” запитав мене, де тут виходок. Якось мусів рятуватися від неофіта.
Я вже начитався його віршів з подачі Василя Задорожного, і для мене Вишенський — був Богом. Не Павличко, не Драч і не вісімдесятники. Вишенський! З нього почалося моє вростання у поетичні світи.
3 квітня 2018 року він здійснив Великий Перехід.
Станіславе, та «київська школа», у якій Ти був неприсутньо-присутній — має там своїх учнів? Мусить мати, якщо Ти прийшов.
Євген Баран
