Йшов сьогодні повз ринок «Урожай» до майстерні заправити картридж. Чую: хтось гукнув мене. Дивлюся: Тарас Борисюк!.. У військовому строї і авто його таке ж. Накульгуючи, спираючись на палицю, підійшов Тарас до мене. Привітались. Давно про нього нічого не чув, давно не бачив. Вряди-годи «чулися» у фейсбуці, але без деталей. Поважаю Тараса давно, як пристойного, чесного журналіста.
Розговорилися. Тарас, виявляється, після поранення закінчує лікуватись тут, в госпіталі. І знову на фронт, у свою частину на Харківщині. На фронті він з перших днів російського 
вторгнення. Пішов добровольцем. І не збирається «на дембель» аж до Перемоги.
Йшов я потім і думав собі: скільки ж їх таких, неговірких, не рекламних, непоступливих захисників має наша Україна… Згадував Тараса зовсім маленьким хлопчиком. З батьком його, Григорієм, я приятелював, працювали у 1970-их роках в редакції газети «Вінницька правда». Він був одним із тих, хто по-братерськи переймався моїми сімейними труднощами: у Вінниці не було житла, а в Літині на найманій квартирі – дружина з двома дітками. Допомагав Григорій Борисюк мені, чим міг, усіляко.
Якось під час першотравневої демонстрації у Вінниці зібралися ми, кілька репортерів, яким доручили висвітлювати, як пройшов Першотравень у місті, на третьому поверсі редакції по вулиці Леніна, тепер того старожитнього будинку нема, є натомість модна пивничка. Заглянув до нас і Григорій Борисюк з малим Тарасиком, оскільки проживав зовсім поруч. Сидимо, балагуримо, і собі свято влаштували за рецептом від Котляревського: «Зевес тоді кружляв сивуху і оселедцем заїдав»…
Вікна редакційної кімнати якраз виходять на Леніна, а балкон майже нависає над колонами барвистих хвиль параду, що розпочався. Тарасик Борисюків десь там на балконі грається собі. Коли це – страшний грюкіт у двері з коридору. Відчиняємо. Входять два серйозні дяді, в цивільному, одразу видно з якої вони служби. «Хто це у вас засідає там на балконі?» — грізно запитують з порога. Виявляється, засідку влаштував наш Тарасик і цілився в громогласний парад з іграшкового пістолета.
Посміялися ми тоді досхочу.
«Так-от, – подумалося мені сьогодні. – А тепер наш Тарасик бачить справжнього ворога у приціл. Хай береже його Господь! А нам уклонятися таким синам»!
Михайло Каменюк
