Цих сім моїх «любовних сонетів», надруковані у журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін») у далекому 1976 році, дякуючи сприянню незабутніх Романа Іваничука та Івана Сварника, зробили раптом мене, тоді ще маловідому молоду поетку, знаменитою на весь СРСР. Найбільше листів від шанувальників надійшло з радянської армії і далекої Півночі – від… «врєменно заключенних»…
У 1982 році цей неповний «вінок сонетів» побачив нарешті світ у збірці «Множина», К.: 
«Молодь».
***
Люблю тебе до зойку, до відчаю,
Коли лежиш у травах горілиць,
Коли на дні твоїх гірких зіниць,
Я профіль іншої читаю.
Люблю тебе. За що – не знаю
Та вже лечу від голубих зірниць
І падаю в іржаві трави ниць,
Самозреченно, як роса спадає.
Я на твоєму вогнищі горю,
Й сама стаю вже схожа на зорю,
Що зацвіла – упасти і згоріти.
Але злітаю знов до верховіть,
І сенс життя – тоненька срібна віть,
Як сивина в зеленій кроні світу.
***
Летять кудись галактики й світи,
Та вперше нам до них немає діла.
Є тільки ми. Є тільки я і ти,
І ніч від мого щастя посивіла.
І молода прозора пісня тіла,
Що сиплеться на нас із висоти
Так трепетно, так солодко й несміло,
Немов пилок весняний золотий.
Коханий мій, зриває береги
Ріка ще не початої жаги
І котить хвилю нам до ніг шалену.
Ми повінь переходимо у брід
І тане ночі прохололий слід,
І сходить в небі сонця кущ зелений.
***
Вже не питай. Тепер вже не питай,
Чому я погляд втомлений відводжу?
Моя душа, немов осінній гай –
Прозора, втихомирена й погожа.
Ні твоя зрада, ні твоє прощай
Уже її спечалити не зможе…
Де почуттів буяв палкий курай –
Розквітла розуму холодна рожа.
Але звідкіль оцей холодний щем?
Чому тремчу, як листя під дощем,
І власній чом тверезості не вірю?
І ти не вір. Не йди, не покидай,
Бо я осиротію, наче гай,
З якого птахи вилетіли в ірій.
***
Мені б тебе забути, наче сон.
Мені б тебе із пам’яті прогнати,
Немов зажуру з радісної хати,
Прицв’яшкувавши до спини прокльон!
Та тільки спопелю хмільний полон,
Та лиш тебе навчуся забувати,
Як припаде печаль моя оката
До джерелечка синього вікон.
Шукаю знов – згорьована струна –
У безголоссі срібного співзвуччя,
І тишу п’ю до золотого дна…
Але мене по тобі спрага мучить.
І сиво зацвітає край вікна
Без тебе день. Як терен – день колючий.
***
Мовчить давно клавіатура сходів…
Бо ти вже вільний! Вільний, наче птах.
Погасло, як лілея на безводді,
Моє сумне лице в твоїх очах.
Останній промінь матовий зачах…
Коханий мій… Невже колись?.. Та годі!
Чекає десь тебе надійний дах,
Нехитре щастя і чуття негорді.
Тепер ти вільний. Наче птах. Лети!
Гніздечко тепле та м’яке мости
І проживай свої хвилини прісні.
Та ще не раз позаздриш ти колись
Отому бранцю, що навік лишивсь
В моїй солоній, як сльозина пісні.
***
Із вечора понасипала цвіту
Так щедро-ясно яблуням до ніг…
Чи, може, то у травні випав сніг
І перламутрово у душу світить?
Чи , може, зупинився часобіг
І запливло, як човен, в зиму – літо?..
Посеред саду, як посеред світу,
Стою. Одна. На серце спомин ліг…
Навіщо спогади?! В цій дивині,
У дивовижі саду неземній
Вони – сумна, запізнена покута.
Та враз тріпнулось серце, як пташа.
І я збагнула: сад – моя душа,
До тебе, милий, спогадом прикута.
***
Усе, що почалось – не випадкове.
Що відбуло – зосталося в сльозі.
Стоїть край серця невимовне слово,
Як лелечатко – на одній нозі.
І розтає у віхолі-юзі
Тонкого місяця дзвінка підкова.
Я не згублю на стомленій стезі
Тебе по скін, моя трудна любове.
А пронесу крізь років буревій
І сяєво бринітиме з-під вій,
Легкими, як у сарни, стануть кроки.
Бо я тобою мислю і живу
І воду п’ю цілющу і живу
Під твоїм небом чистим і високим.
Галина Тарасюк
1976 р. Журнал «Жовтень»
