Культура

Сонети з далекої юності

Цих сім моїх «любовних сонетів», надруковані у журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін») у далекому 1976 році, дякуючи сприянню незабутніх Романа Іваничука та Івана Сварника, зробили раптом мене, тоді ще маловідому молоду поетку, знаменитою на весь СРСР. Найбільше листів від шанувальників надійшло з радянської армії і далекої Півночі – від… «врєменно заключенних»…

У 1982 році цей неповний «вінок сонетів» побачив нарешті світ у збірці «Множина», К.: «Молодь».

***
Люблю тебе до зойку, до відчаю,
Коли лежиш у травах горілиць,
Коли на дні твоїх гірких зіниць,
Я профіль іншої читаю.

Люблю тебе. За що – не знаю
Та вже лечу від голубих зірниць
І падаю в іржаві трави ниць,
Самозреченно, як роса спадає.

Я на твоєму вогнищі горю,
Й сама стаю вже схожа на зорю,
Що зацвіла – упасти і згоріти.

Але злітаю знов до верховіть,
І сенс життя – тоненька срібна віть,
Як сивина в зеленій кроні світу.

***
Летять кудись галактики й світи,
Та вперше нам до них немає діла.
Є тільки ми. Є тільки я і ти,
І ніч від мого щастя посивіла.

І молода прозора пісня тіла,
Що сиплеться на нас із висоти
Так трепетно, так солодко й несміло,
Немов пилок весняний золотий.

Коханий мій, зриває береги
Ріка ще не початої жаги
І котить хвилю нам до ніг шалену.

Ми повінь переходимо у брід
І тане ночі прохололий слід,
І сходить в небі сонця кущ зелений.

***
Вже не питай. Тепер вже не питай,
Чому я погляд втомлений відводжу?
Моя душа, немов осінній гай –
Прозора, втихомирена й погожа.

Ні твоя зрада, ні твоє прощай
Уже її спечалити не зможе…
Де почуттів буяв палкий курай –
Розквітла розуму холодна рожа.

Але звідкіль оцей холодний щем?
Чому тремчу, як листя під дощем,
І власній чом тверезості не вірю?

І ти не вір. Не йди, не покидай,
Бо я осиротію, наче гай,
З якого птахи вилетіли в ірій.

***
Мені б тебе забути, наче сон.
Мені б тебе із пам’яті прогнати,
Немов зажуру з радісної хати,
Прицв’яшкувавши до спини прокльон!

Та тільки спопелю хмільний полон,
Та лиш тебе навчуся забувати,
Як припаде печаль моя оката
До джерелечка синього вікон.

Шукаю знов – згорьована струна –
У безголоссі срібного співзвуччя,
І тишу п’ю до золотого дна…

Але мене по тобі спрага мучить.
І сиво зацвітає край вікна
Без тебе день. Як терен – день колючий.

***
Мовчить давно клавіатура сходів…
Бо ти вже вільний! Вільний, наче птах.
Погасло, як лілея на безводді,
Моє сумне лице в твоїх очах.

Останній промінь матовий зачах…
Коханий мій… Невже колись?.. Та годі!
Чекає десь тебе надійний дах,
Нехитре щастя і чуття негорді.

Тепер ти вільний. Наче птах. Лети!
Гніздечко тепле та м’яке мости
І проживай свої хвилини прісні.

Та ще не раз позаздриш ти колись
Отому бранцю, що навік лишивсь
В моїй солоній, як сльозина пісні.

***
Із вечора понасипала цвіту
Так щедро-ясно яблуням до ніг…
Чи, може, то у травні випав сніг
І перламутрово у душу світить?

Чи , може, зупинився часобіг
І запливло, як човен, в зиму – літо?..
Посеред саду, як посеред світу,
Стою. Одна. На серце спомин ліг…

Навіщо спогади?! В цій дивині,
У дивовижі саду неземній
Вони – сумна, запізнена покута.

Та враз тріпнулось серце, як пташа.
І я збагнула: сад – моя душа,
До тебе, милий, спогадом прикута.

***
Усе, що почалось – не випадкове.
Що відбуло – зосталося в сльозі.
Стоїть край серця невимовне слово,
Як лелечатко – на одній нозі.

І розтає у віхолі-юзі
Тонкого місяця дзвінка підкова.
Я не згублю на стомленій стезі
Тебе по скін, моя трудна любове.

А пронесу крізь років буревій
І сяєво бринітиме з-під вій,
Легкими, як у сарни, стануть кроки.

Бо я тобою мислю і живу
І воду п’ю цілющу і живу
Під твоїм небом чистим і високим.

Галина Тарасюк
1976 р. Журнал «Жовтень»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.