Ось уже сім років виконує Олег Лишега свій Сонячний танець десь там, де прекрасний неозорий засніжений світ… Якось я з дружиною Мотрею вирішив відвідати Олега Лишегу. А був Лишега на той час у Штатах, властиве, в одному штаті – Пенсильванії, у містечку Лемонт. Довкола там мешкають чудернацькі емігранти-оміші, що загубилися в XVI столітті й не хочуть звідти вилазити. Їздять собі на бричках, не визнають ні електрики, ні податків, ні інших цивілізаційних благ, створили свій віртуально-патріархальний світ і там собі живуть.
Лишезі серед них було гарно й затишно, бо він теж любив завжди і скрізь творити власний світ. Ось і в Лемонті, коли ми приїхали, то побачили, що Лишега створив там свою Тисменицю – були там і струмочки, й риба, й невисокі пагорби, з яких він видобував гірський кришталь.
А ще там був Рік, його сусід, напівіндіанець-напівсловак, старий гіпі, що колись утік з в’язниці, зневажав американський уряд і побудував собі хатинку на дереві. У цю хатинку він запрошував тільки вибраних, кого він визнав за «своїх». Нас із Мотрею Рік визнав, коли ми заспівали лемківську магічну пісню «Під облачком».
Своєю словацькою половиною душі Рік усе збагнув без слів і після хатинки на дереві повіз нас з Лишегою своїм «Джипом» у гори. Перед цим він випив море пива, але дорогою пив ще. Була ніч, Рік розігнався на вузькій гірській дорозі до шаленої швидкості й вимкнув у «Джипа» фари. Ми мчали в суцільній темряві, Рік однією рукою тримав кермо, а другою відкривав наступну пляшку пива…
Але ми доїхали. Там було високе гірське озеро. Може, то був ставочок, або й величезна баюра – ми не знаємо, бо була ніч, але Рік сказав, що це високе озеро. Мабуть, так воно й було. А ще було гірське небо, всіяне 
неймовірними зорями, і жаб’ячий хор. Натхненний, вишуканий хор. Не якесь там безладне кумкання, а синхронне багатоголосся, що корилося невидимим помахам лапки маестро-диригента. Починали жаби ліворуч від нас, їм відповідали ті, що праворуч, і врешті вступали головні піднебесні солісти, так звані деревні квакші, що зачаїлися на гілках угорі – химерна й досконала літургія в нагірному жаб’ячому храмі!
Мабуть, саме тоді і розповів нам Рік про індіанський «Сонячний танець». Це ритуал, до якого треба довго і ретельно готуватися, а перед самим ритуалом нічого не їсти й не пити протягом двох тижнів. Суть ритуалу в тому, що людину, яка на нього відважилася, підвішують гаками за ребра і залишають отак під пекучим Арізонським сонцем. Зі свідомістю людини відбуваються всілякі метаморфози, вона опиняється на межі життя і смерті, а то й узагалі не витримує і помирає. Коли ж «Сонячний танець» завершується, і цю людину знімають з гаків, вона починає бачити й відчувати те, що недоступне іншим.
Лишега, виявляється, давно вже почав готуватися до «Сонячного танцю», однак ніяк не міг зректися «гріху надужиття». Ми повернулися в Лемонт і розпалили на подвір’ї вогнище. Спочатку все йшло добре – ми пили пиво і вино, смажили на вогні шашлики (чи то пак барбек’ю), співали під гітару «Так багато суперзірок» і «Нашу зиму». Довкола нас зібралося багато молодих американських аспірантів і аспіранток, що також мешкали в Лемонті й навчалися в Пенсильванському університеті. І тут Лишега згадав про «Сонячний танець» і вирішив станцювати босоніж на вогні. Вогонь уже, властиве, згас, але яріло розпечене вугілля, й коли розпатланий Лишега з розколошканою бородою й дикими вигуками почав на ньому вистрибувати, аспіранти, а особливо аспірантки отримали неабиякий шок. Вони перелякано відсахнулися, а коли Лишега побіг до них, ніби припрошуючи до спільного танцю, нажахано кинулися хто куди. Лишега мчав за ними, з його п’ят сипалися іскри, дівчата верещали, вогнище дотлівало, а Рік сидів у хатинці на дереві й усе це споглядав.
Наступного ранку одна з аспіранток, боязко на мене поглядаючи, спитала: «То українці всі такі дикі й божевільні?» «Авжеж, – пророче й гордо відказав їй я, – і танці наші дикі, і ми ще переможемо всіх ваших мадон на Євробаченні…»
Та то було зранку, а тієї ночі ми ще сиділи на Лишеговій кухні, цмулили пиво, Рік розповідав про індіанців, Лишега реготав і розтирав собі п’яти, а біля мене грайливо лягала на спину й вигиналася його вагітна кицька Білка. Мабуть, тому, що я за гороскопом тигр, мені завжди симпатизують усілякі коти й кицьки. Ось і тоді його вагітна кицька Білка то стрибала мені на коліна, то лягала на спину й вигиналася в якомусь незбагненному кошачому екстазі. А зранку мене з дружиною Мотрею розбудило попискування білявих кошенят, які народилися саме тієї ночі в шафі біля нашого ліжка, у старій Лишеговій торбі.
***
Через рік я з Мотрею вирішив відвідати Юрка Андруховича. А був Юрко на той час у Штатах, властиве, в одному штаті – Пенсильванії, у містечку Болзбурзі біля містечка Лемонт. Чого там тільки не побачиш – всі спокуси світу, але мова зараз не про те. А про те мова, що поїхали ми з Юрком до містечка Лемонт подивитися на ту хату, де мешкав колись Лишега. Ту хату ми знайшли, хоч не знайшли ми Рікової хатинки на дереві, та й Ріка не знайшли і вже, на жаль, ніколи не знайдемо. Знайшли ми попіл від вогнища і слід від обгорілої п’яти. Коли ж ми мали вже рушати геть, до нас раптово причвалав маленький білий однорічний котик. Він ліг переді мною на спину й почав грайливо вигинатися, немов у «Сонячному танці», і я на мить збагнув, побачив і згадав оте, чого не можна описати, бо це було лише на мить…
Віктор Морозов
